Розділ 2: Кіберполіцейський

Пройшло уже майже тридцять годин, а може і більше, після того, як їхнє рідне містечко здригнулось в унісон разом із усією країною. Тих школярів, які не читали новин та батьки яких по інерції намагались жити нормальним життям одразу ж повернули додому і наказали чекати повідомлень. Багато сімей у паніці збирали свої пожитки і прямували далі на захід країни, можливо, навіть за кордон. Інші ж твердо вирішили залишитись, підтримуючи життєдіяльність міста. Ніхто достеменно не знав, як реагувати.

У промисловий об’єкт, який, схоже, таки був нафтобазою, влучила ракета, поранивши кількох людей. Пожежники на протязі багатьох годин марно намагалися погасити величезні стовпи полум’я, що загрозливо відбивалися у вцілілих після вибухової хвилі шибках сусідніх будівель. Було схоже, що на місто насувається щось страшне і невідворотнє.

Саме з того дня Влад перестав грати у «Пілігрима». І хоча екран час від часу вмикався від сповіщень про оновлення гри, хлопцю було зараз не до того. Весь свій час від проводив у читанні новин і листуванні в спільному чаті їхнього класу. Чат заполонили абсурдні повідомлення, які посилалися на джерела різного ступеню сумнівності, а неокріплий дитячий розум не умів грамотно фільтрувати інформацію. Та що там діти – навіть дорослі не знали чому вірити, чекаючи найгіршого.

 – «Ти теж, Орисю?» – надрукував Влад, чомусь засмутившись звістці, що його подруга залишає місто. Ніхто із них не знав, як довго будуть тривати ці події, і чим вони закінчяться.
 – «Тато залишається, а нас з мамою вивезуть у Львів», – відповіла дівчина.  – «Якщо там буде інтернет, писатиму щодня».
 – «Обов’язково пиши», –  з’явилося повідомлення від Ромка. – «От куди-куди, а у Львів їм нізащо не пробратись».
Влад уявляв собі Львів неприступною середньовічною фортецею – куди там їхньому містечку? Проте, його сім’я вирішила залишитись – старший брат Влада Микита працював у кіберполіції і зараз мав дуже багато роботи, батьки теж обслуговували інфраструктуру міста, і добре розуміли, що без них тут буде повний хаос. Хлопець і сам був не проти побачити Львів на власні очі, але не за таких обставин.
У чаті уже встигли висказатись усі, окрім Димка. Це не було дивно – хлопець і до того мало коли щось у ньому писав. А як писав, то часто змушений був терпіти насмішки і тролінг з боку однокласників – популярним у класі його було важко назвати
 – «Влад, я зайду?» – написав Ромко в особисті повідомлення. На відміну від Влада, його батьки не зачиняли хлопця вдома, та й жили вони достатньо близько. Погодившись, Влад став чекати друга, порившись у холодильнику в пошуках чогось смачного. Якщо не буде тривоги, вони б могли подивитись якийсь фільм і відволіктись від подій за вікном і набридливого чату.
Ромко прийшов через півгодини, тримаючи в руці пляшку коли. Поскаржившись на довжелезні черги в магазинах, хлопець зняв взуття, повісив куртку на гачок у коридорі і взувши тапочки для гостей, зайшов у вітальню. Розвалившись на дивані, друзі зайнялись пошуком фільму в інтернеті, щоб  потім транслювати його по великому телевізору на стіні. Зараз же там безперестанку крутили новини і лише новини. І не всі із них були обнадійливі.

Уже ближче до вечора, коли уся кола була випита, додому прийшов старший брат Влада Микита. Він одразу зайняв ванну кімнату, так як декілька днів ночував у офісі. Батьків все ще не було.
Вийшовши із ванної, Микита, на подив Влада, пішов просто до них, на ходу виймаючи свій телефон у крутому непробивному чохлі. Влад мін заприсягтися, що у цього телефона є секретна кнопка, яка перетворює його якщо не у цілу лабораторію то точно у крутий наворочений ноутбук. Такими він представляв супер хакерів із кіберполіції, де працював його старший брат.
 – «Владе, а ну нагадай мені, як називалась ота гра з додатковою реальністю, у яку ти вже цілий місяць граєш?» – погляд Микити чомусь був напрочуд серйозним.
 – «Пілігрим!» – відповів за Влада Ромко, витягуючи свій телефон, – «От тільки з дому у неї не пограєш. А вулицями ходити зараз небезпечно».
 – «Так я і думав», – спохмурнів Микита, і почав щось швидко друкувати у своєму смартфоні. «Не інакше, як спілкується по одному із секретних каналів» – подумав Влад. В його очах старший брат виглядав крутим героєм.
Закінчивши друкувати, Микита підняв похмурий погляд і простягнув долоню.
 – «А тепер дайте мені свої смартфони. І поки я їх перевіряю...» – чоловік витягнув із робочої сумки ноутбук і запустив якусь чудернацьку програму. Телефон Ромка він підключив через провід до ноутбука і на екрані одразу появилися якісь незрозумілі символи вперемішку з уже відомою інформацією, витягнутою із самої гри. Координати останніх точок взаємодій із елементами додаткової реальності.
 – «Бачу, ти продовжуєш в неї грати, Романе», – строго сказав Микита, вивчаючи символи на екрані, – «Я би наполегливо порадив тобі видалити цю гру. Тебе це теж стосується, Владе».
 – «А що таке?» – з острахом запитав Влад, – «ми порушуємо якийсь секретний кіберзакон?»
 – «Не зовсім,» – відповів Микита. – «Проте, як виявляється, ця гра не така вже і проста. Маю підстави вважати, що вона під виглядом отримання нарогоди збирає дані про важливі об’єкти у нашому місті і пересилає їх ворогу».
Влада накрила хвиля жаху. Усе збігалось – точки, у яких появлялися легендарні схрони були військовими і промисловими об’єктами інфраструктури. Нафтобаза, у яку поцілила ракета, непримітний склад на окраїні поселення і навіть місце роботи його батьків – водоканал! Умить Влад відчув себе найбільшим дурнем з найвищим рейтингом у місті, який чи не власноруч прирік людей на небезпеку. На його очах виступили сльози, а нижня губа засіпалась. Ромко теж сидів у глибокому шоці, не спромігшись сказати ні слова.
 – «Подібні програми можуть містити віруси, які крадуть ваші персональні, і, як виявилось, і інші дані. Ця, наприклад, пересилала кудись на сервер також і фотографії об’єктів із камери телефона, що тільки допомагає ворогу наводитись на цілі. Владе, я змушений вас із Романом попросити залишити мені свої телефони на перевірку і також зв’язатись із усіма своїми однокласниками та іншими школярами, щоб негайно видалили гру. Чим більше у неї гратимуть, тим більше у нас виникне проблем».
 – «А-авжеж», – проскиглив Влад, – «Я зараз же напишу їм. З комп’ютера. Мій месенджер до нього підключений».
 – «Не знаю, за що тепер мої батьки мене приб’ють – за те, що залишаю телефон, чи за кляту гру,» – сумно промовив Ромко, поплентавшись слідом за Владом у його кімнату.