*******************

Спогади тиснуть...Думки душать...Почуття вбивають...

Ще один день... Такий самий, як і попередні. Прісний… Сірий… І невиразний. Як же набридла ось така однотонність. Хочеться знову вдихнути на повні груди. Хочеться знову посміхатись…

Вже близько два роки минуло з дня його смерті. А я от досі кожного дня блукаю знайомими вуличками, щоб ще хоть на мить доторкнутись, відчути те, давно вже загублене, кохання. Мені всього двадцять сім, а я не можу позбутись ось цього важкого почуття, яке стискає моє серце з кожною хвилиною дедалі сильніше. І слова: "Ти ж не винна!" або " Він вже великий хлопчик, сам вплутався в це" і " Разом з ним ти ховаєш себе! А ще ж така молода і заслуговуєш на щастя", не можуть повернути ту дівчинку, яка носила рожеві окуляри і вірила, що чорний колір теж може означати щастя. Вірила до того дня, коли все перевернулося догори дриґом… До того дня, коли я зрозуміла, що справжні друзі це не ті, які кидають тебе на самоті з мертвим коханим на руках… До того дня, коли рожевий змінився чорним...

І ось, ті “справжні” друзі не полишали мене й досі, повторюючи, як мантру, день у день, що я повинна відпустити його. І я навіть погоджувалась із ними, але переробити - перекроїти себе не могла. Він назавжди в'ївся всередину мене. Заліз своїми шоколадними очима в саму душу, і не відпускав…

Перше квітня - день сміху. І день, коли мені, врешті, стає легше. Ні, я досі гуляю по маршруту, який ось вже чотири роки є незмінним. Але мені вже не є так тяжко, вже не здається, що все однакове. Та все одно, щось не дає вдихнути свіжого повітря. Не дає щиро посміхнутися весні, яка нарешті настала. Проте, я чомусь впевнена на всі сто, що сьогодні трапиться щось, що змінить моє життя. Дасть копняка ось тому гнітючому відчуттю, яке не відпускає. І поверне ту забуту дівчинку, яка замкнена за сімома замками.

— Дівчино! Дівчиино, зачекайте!!! — Невгамовний дзвінкий дитячий голос луною відбивався від будинків, перемішуючись із гоміном людей і змушуючи  мене зупинитись, щоб повернути голову і відшукати поглядом зацікавлений об'єкт.

Я з широко відкритими очима дивилась на маленьку зіроньку. Вона зупинилася навпроти мене в яскравому переливі різних кольорів, які, відбиваючись від плаття, посипаного різними блискітками, створювали веселкове сяйво. Разом з її синющими очима воно виглядало казково. Я так задивилась на дівчинку, що не одразу помітила простягнуті руки, в яких було щось схоже на буклети.

Взявши їх, почала роздивлятись картинки, на яких була зображена знайома покинута будівля. Під фотографіями був напис, тільки не надрукований, а виведений рукою. Він змусив ніжно посміхнутись…

— Це ти писала?

— Так, я татові допомагаю. У нас відкриття планетарію і тераси. Там у ночі можна через телескопи побачити сузір'я, чесно! Я вже перевірила це і не один раз. А ще у нас є різні голограми, до яких, торкнувшись, можна побачити ту чи іншу зірку і планети, що є біля неї. І, звичайно, зігрітись  чашкою смачнезного капучіно, який мій тато робить сам. Приходьте, не пошкодуєте. Сьогодні ввечері. — Розвернувшись на пятках, вона побігла до такої ж дівчинки, яка стривожено гукала її. Але за мить, зупинившись на півдорозі, маленька незнайомка знову обернулась до мене і викрикнула радісно: — Я буду чекати Вас!!! — І, помахавши рученятами на прощання, побігла далі…

Так як справ я не мала, від слова “зовсім”, то вирішила-таки сходити і відволіктись хоч чимось. І, стоячи перед знайомим будинком, який перетворився із руїни на дивовижну, неземну конструкцію. Диву дивувалась, як можна було так все переробити...

Не встигла й кроку ступити, як, починаючи з нижньої сходинки і аж до верху, мов стрибунці, поскакали маленькі анімаційні зірочки. І, коли я вже вдосталь натішилась ось цією дивовижжю, вирушила-таки до дверей.

Не дійшла, може, якихось двадцять-тридцять сантиметрів, як вони самі відчинились, заманюючи своєю таємничістю. Якщо на початку шляху можна було побачити всілякі ілюзії або ще щось, то тепер навпроти мене була лише одна темрява.

— І що мені робити? — Розгублено прошепотіла, обіймаючи себе за плечі.

Відчуття казки зникло, натомість з'явилося вже таке звичне почуття гнітючості. Захотілось повернутись до квартири. Сховатися у свою барлогу, де було вже все знайоме і звичне…

І як тільки мене відвідала ось така зрадницька думка, навколо все почало змінюватись. Та тиша і пітьма, що була попереду, змінилась на ще одне диво. По боках від дверей з’явились маленькі сфери різного кольору, створюючи таку собі стежку, яка зникала за рогом стіни. Не втримавши дитячу цікавість, простягнула руки до чуда. А доторкнувшись, відчула лише порожнечу. Нерозуміючи провела кілька разів руками туди-сюди, та нічого не змінилось, сфери так і залишились літати в повітрі.

Хм.. цікаво! А якщо увійти?

І я не помилилась - як тільки моє тіло опинилося всередині, ті кульки, засвітившись, почали перетворюватись в різні штуки. Зачаровуючи своєю красою…

Як мале дитя, я тішилась кожній новій фігурі, яка виникала зі сфери, до якої підходила. І, коли залишилась одна куля, я, затамувавши подих, дивилась як із неї з’явилась гарнюща косиця бірюзового кольору. Це було дивовижно! Спочатку куля змінила форму, стала схожою на бутон троянди. А вже потім, розділившись на дрібні частинки, розпустивши пелюстки дивовижної квітки. Які миттєво розсипались, показуючи неонову стрілку.

Я спрямувала погляд у ту сторону, куди мені показали і побачила сходи. Зрозумівши, що потрібно туди піти, обережно ступила на першу сходинку. І відчула всередині якесь незвичне розчарування від того, що нічого не відбулось. Ніяких там зірочок, квіточок і фігур. А прості східці, які вели кудись нагору. 

Засміявшись словам, які виникли в моїй голові: "До хорошого ми швидко звикаємо", попрямувала до наступного дива. І знову моє друге “я”, яке кричало про те, що все це не просто так, не помилилось.