2. Ціна битв

Висока, чорна як смола з поношеним вигорівшим плащем на спині який раніше був чорний, кольчуга і ламелляр вкривали тіло - все чорне від закритого шолома розрізом в вигляді літери "Т", до приємних нозі і міцних шкіряних чобіт обшитих пластинами поверх кольчуги і найважливіше – меч. О цей меч! Меч, який не в силах підняти будь-який чоловік людської раси чи підраси, як зве деяка знать імперії: гномів і дворфів, ельфів і дроу, кендерів і "механіків", німф і сукубів... І ім'я йому – Дюрандаль.

Точно коли народилась його власниця ніхто не знає, але всі знають хто вона – Чорна Мечниця з "Тарча" – Сайбер Охайна.
 Колона йшла на схід в місто Рози. По тисячі: важких вершників і кращої на всьому материку важкої піхоти - дві тисячі воїнів. Густі хвойні ліси півночі не сприяли хорошому настрою воїнів, звикших до того, що влітку тепло, "А тут мать її, загнутись можна влітку! Влітку народ! А, що зимою буде !?" – Якось сказала Виривач до Сай. Тій самій було холодно, але все ж золото, яке їм платила Імперія зігрівало душі, а чаклун Клеймо зігрівав тіло холодними ночам тому вона могла і потерпіти, адже не вічно їм тут сидіти. Хоча іноді сидячи в теплім кабаку поруч з каміном можна було вічно дивитись як сніг падав за вікном пізньою весною.
 Клеймо, Пірат, Виривач і Охайна – верхи їхали на чолі загону. В полудень до них прийїхав гінець від лорда Роз – Танталаса Напівельфа. Худий хлопчак віз в промасляній шкірі послання, а на ослику який їхав поруч два мішки з золотими монетами. В посланні було сказано: "Капітане прийміть мої вітання з блискучою перемогою над повстанцями поруч Кукурудзи. – Рвач скривилась і "смачно" схаркнула, розтерла червиком і продовжила читати. – Гонець привіз вам зарплатню, і в мене для вас є нове завдання: тролі в Долині Вітрів збунтувались і я хочу щоб ви знищили все плем’я. Мої розвідники доповідають, що вони змусили дати ясир для армії і самі вступили в неї. Плем'я скдадається з п'яти сотень дорослих особин і в четвветь з чого числа, дітей." Рвач глянула на молодого гінця і на лейтенанта Відьмака, який стояв поруч з нею – командира піхоти.
– Гаразд, ми відправляємось в Долину Вітрів, нехай твій лорд готує нам місце для відпочинку коли ми повернемось і зарплатню в рази більшу.
 Вони повернулись на південь зробивши крюк через лісову дорогу, адже горами ніхто не ризикнув йти по чуткам там бачили досить недавно горців – ні, це не ті горці, до яких звикли жителі іншої частини Рансевальна – це кам'яні големи, агресивні зазвичай до всіх інших рас, проти таких тварюк не допоможе метал і ті кілька магів, що в них є. Два тижні і вони на місці.
 В долині лежало велике селище, це могло бути місто та тролі не люблять стіни як і орки, дерев'яні будинки мали по широкому подвір'ї в полях вже починали працювати жителі сонце зійшло давно хтось колов дрова поруч лісу під самотньою горою Люблячою – найбільшою горою на всьому континенті яка з сторони поселення була сильно нахиленою так, що і вверхи можна було кататись з легкістю і більшу частину пологого схилу огортав густий ліс.
 Рвач сиділа на камені і дивилась на поселення. На її губах вигнулась дугою усмішка, Сайбер підійшла і, сівши поруч на зелену траву, почала розстібати важку рукавицю на лівій руці.
– Красиво. – З якимсь незрозумілим теплом мовила жінка. – Знаєш О’хайна, я завжди хотіла десь осісти, знайти чоловіка який би мене полюбив, – Рвач провела по лівій щоці, що була пошрамована опіком. – Та мрії – це лише мрії.
– Можливо тобі це вдасться, але не зараз. – О'хайна взялась розстібати "чулок" пластичного металу. – Мріяти не шкідливо, а іноді навіть корисно. 
– Знаєш, мені здається, що в тебе це вийде. А мені вже сорок, куди там одружуватись?
– Йдуть. – Сайбер вказала в сторону племені звідти йшло три високих постаті. 
 Двоє було чистокровних тролі-берсерки – так їх звуть інші раси, а інші тролі називають їх тролі крові, древні чи істинні – це значить, що вони були найчистішої крові практично не змінилася від часів "Древніх Рас".

 Один був старець з посивілим вже лежачим ірокезом, а другий – значно молодший, але найвищий з трійки і на спині ніс гамак з дротиками, а третій здивував обох жінок – шкіра в нього була сірою хоча в тролів такої не буває, а вуха довші ніж в троля, як у ельфа, на поясі висіла шабля, а на голові не було ірокеза, а густе срібне волосся, що спадало на плечі, очі в нього теж були дивними – насиченого золотого кольору. Всі троє були в кілтах розшитих зеленими квадратами і синіми лініями які розділяли ці квадрати. Старець протягнув зелену гілку Рвачу та з поклоном прийняла її.
– Нехай ллється вода, а не кров. – Найнижчий троль, явно напівкровка відкрив свою флягу і вилив з нею воду. 
 Тролі не погодились на умови які їм пропонували найманці.
“Я б теж не погодилась. Це їх дім вони тут вільні, а йти воювати на чужу війну…”
 Охайна задумалась над словами Відьмачки і підкинула дров в вогонь. Вона глянула на цю надто красиву для того щоб носити меча жінку і їй стало боляче, їй захотілось піти з найманців і стати звичайною жінкою, вона зрозуміла про, що говорила їй Рвач. 
– Дивно, в мене таке вперше, ми нападали на селян вирізали села під корінь, але чому це сталось через тролів? – Дивлячись на пряме срібне волосся Відьмачки, мовила вона. 
– Тролі… – Загадково мовила дівчина. – Знаєш чим вони схожі з вільними людьми з Горостепу ? – Сайбер заперечно мотнула головою. – Пішли покажу.
  Вони пішли до окраїни табору і вона побачила, що в поселенні горять будинки, а тролі співають якусь незрозумілу їй пісню, але інтонація дала їй зрозуміти, що вони вже змирилися з долею і не залишать майже нічого після себе. Ближче до півночі, коли вже всі добряче сп'яніли, полилась інша пісня – весела і Сай злякалась.
– Чому вони не тікають? – Відьмачка, яка весь час була поруч усміхнулась.
–  А сенс? Ви ж їх переслідуватимете і поступово переб'єте всіх.  А так, хоч смерть в бою, з честю. Не чекай завтра легкої перемоги, то буде бійня якщо виживеш, то запам'ятай цю битву і зроби висновки. А я ж зранку піду на південь в Горостеп. Тому давай насолодимось цією ніччю. 
        * * *
 І нехай вона палає
 І нехай сум проганяє
 То остання ніч моя 
 Тому вона по істинні моя 
 Бо завтра палатиму я
 І прославлю в бою себе я
 Хоч і в остані поддихи життя…
 (С) Аша Сказителька 
        * * *