Залиш собі розчарування

Пролог.

На краю міста розкинувся тематичний табір із усіма атрибутами минулого тисячоліття. Візки, тяглові коні, холодна зброя, щити та прапори з гербами, одні люди ходили в ланцюгових кольчугах, інші в довгих хламідах з посохами.

Будь-якому випадковому перехожому стало б зрозуміло: тут зібралися любителі містичного боку історії, з максимально продуманими деталями та, мабуть ​​з гумором. Ось, наприклад, той хлопець у міському вбрані, не дуже успішно вписувався в прописану атмосферу, зате дуже достовірно відігравав бранця. Він був зв'язаний, озирався навколо з подивом і голосно обурювався свавіллям над свободою особистості.

– Відпустіть мене. Негайно.

– Замовкни, носій синдормії, – людина, яка відігравала мага, тицьнула хлопця посохом між лопаток. Не так боляче, як принизливо. Бранець обернувся, щоб огризнутися, але помітив на обличчі супроводжуючого (незвично довговолосого типа) невдоволення. – Топай, давай, потім все зрозумієш.

– Ви зовсім охрініли? Я буду с...

– І цей туди ж! – людина в хламіді мага, перервала початок чергового протесту бранця ударом стрекача[1] в шию. – Ваші скарги тобі вже не допоможуть.

– Чому тільки один? – поцікавився Кроміс, перериваючись від шліфування ікла. Десяток схожих уже бовталися в нього на шиї. Власне, перервався він, щоб підхопити на плече полоненого, який ослабнув від удару. – Ти ж казав, що їх більше.

– Я вже починаю у цьому сумніватися. Не може бути, щоб в одному місті їх зібралося настільки багато. Навіть троє вже перебір. Можливо, це хтось один ходить. Хтось, хто всупереч закону, порушує, – маг подивився на свою руку, стиснув в кулак і тріснув ним безпорадного бранця, від чого той знепритомнів не тільки на вигляд. – Як же я ненавиджу таких, як ви.

– Ти легше зі словами, – попередив Кроміс, показуючи йому власний кулак, розміром з половину голови мага. – А то ризикуєш залишитись без зубів.

– Дай хоч на другому душу відвести, в сплату за витрачений час та нерви?

– Ще встигнеш, хоча я порадив би вам поквапитися. А то скоро ЦІС зацікавиться, чому їхній спостерігач не виходить на зв'язок.

Вони дружно обернулися до чоловіка, який сидів біля одного з наметів, зі злістю чистив картоплю для всього табору і косився на них ліловим оком.

Світ Тіль. 25-2-9-1 за каталогом ЦІСу.

Випадково-потенційний агент

Два роки тому це було лише проектом, місяць тому стало реальністю. Боти, яких я бачив тоді у розробці, тепер були буквально на кожній вулиці. Але ці хоч стаціонарні, гірші за них: нічні літаючі машини, або просто моби, призначені для патрулювання замість людей. Добре, що я вчасно потурбувався і встиг хакнути їхню маршрутну схему до того, як захист став непробивним. І тепер мав можливість вільно пересуватися вночі.

– Ах, ви ринди! Дивись, скільки вже часу, – вигукнув Арсен і заметушився. Схопив куртку, кинувся до вікна, визирнув, повернувся до робочого місця, намагаючись своєю присутністю прискорити процес закриття всіх програм.

Я вже півгодини тому помітив, що ми переробляли, але не акцентував на цьому увагу, непомітно відключаючи одну програму за іншою. В мене був власний графік.

Арсен продовжував журитися, потім зрозумів, що не встигне і заспокоївся. На мене він звернув увагу лише тоді, коли я взявся за дверну ручку.

– Агов, ти, це серйозно? Хлопець, не гнівай бога, не йди.

– Так я все одно поряд живу.

– А як не встигнеш? Зауваж, Станіслав Сергійович не буде за тебе вдруге штраф платити.

– За переробку він теж не платить, тож ми, можна сказати, квити.

– Знаєш, ти той ще впертюх. Зауваж, камери все записують.

– Знаю!

Можливо, саме тому я намагався хоч якось уникнути постійного контролю. Арсеній називав це юнацьким максималізмом, і в чомусь навіть мав рацію. Справа в тому, що в нашій фірмі я був молодшим співробітником. І до речі місце застовпив собі ще до того, як вступив до старшої школи. Довелося зі шкіри лізти, щоб і роботу зберегти, і отримати документ про закінчення освіти. Закони… ми шануємо закони, щоб їм. Зате на сьогоднішній день я мав достатньо грошей, щоб дозволити собі окрему орендовану квартиру. Тоді як мої однолітки навіть містом не могли пересуватися без супроводу повнолітнього. Особливо це було помітно, коли я дозволяв собі вихідний серед робочого тижня. Оце була благодать.

А от у нічний час заборонялося пересуватися всім без винятку, тож Арсен мене і відмовляв. Принаймні намагався.

– Сподіваймося, мені пощастить, і я проскочу.

– Дивись, через тебе патруль можуть прямо біля нашого офісу організувати, – жартома пригрозив він.

– Встигну, в мене в запасі ще є п'ятнадцять хвилин.

– Ти глянь-глянь, учора знову бачили той дивний туман, – Арсен спробував мене залякати, вказуючи на чергову статтю, розіслану по міській мережі.

– Так, я теж її читав, але знаєш, досі не вірю. Чергове марення, викликане галюцинаціями? Всі ці страшні силуети в тумані, інопланетяни, розмовляючі птахи та звірі. Ти сам віриш у всю цю дурість?