Двічі викраденний

Пролог

– Віталій Лаврентійович, відділ аналітиків дещо віднайшов, – помічник голови відділу шукачів, поклав на стіл теку, що нічим не відрізнялась від своїх попередниць. – Ось, гляньте.

– І що ж там такого цікавого? – Віталій Лаврентійович відклав поточні папери, рівно настільки, щоб зрозуміти, чи варта нова інформація окремої уваги, і пильно придивився до молодої людини.

Кай міг би взагалі промовчати, ніби зовсім не заглядав до теки, обмежившись лишень усним висновком тих самих аналітиків. Але по дорозі він все ж таки не втримався й ознайомився зі змістом, від чого фонтанував зайвою нетерплячістю. Що не дивно, інформація стосувалась його рідного світу. Ні надмірна цікавість, ні надмірній патріотизм за час служіння з нього так і не вивітрилися, і часом заважали розмірковувати тверезо.

– В двох словах, це стосується світу 25-11-3. Там знову розпочалися переслідування.

– Ти ж знаєш, ми просто так не втручаємося. Допомоги у нас ніхто не просив.

– Але ж там вже проглядається система, – гаряче завірив помічник, як людина, відверто ратуючи за свою країну. – Можливо, все таки не завадить перевірити.

– Можливо, і не завадить, – задумливо повторило начальство, передивляючись зібранні дані. Робота аналітиків, як завжди, вражала. Щоб помітити чинну закономірність у мішанині новин, чуток і потоку дезінформацій, треба мати певний склад розуму. Мало того, треба ще мати приголомшливу інтуїцію, щоб припустити, що ця закономірність існує, раз-по-раз посилаючи туди людей, щоб її відшукати. А Віталій Лаврентійович завжди поважав, як тих, хто довіряє інтуїції, так і тих, хто має наполегливість для пошуку доказів. Як не дивно, Кай бачив далеко не всю картину, у хлопця банально не вистачало досвіду та необхідних знань. Прийнявши рішення, Лавр узяв бланк і швидко написав прохання у відділ пророцтв. У світлі обставин, необхідно було уточнити, якими людьми варто укомплектувати групу. Ризик ризиком, але хороша команда виплутається навіть пастки, що вже захлопнулася. – Ось, віднеси. Нехай вкажуть координати.

Або, що найімовірніше майбутню ціль, але цей нюанс Лавр озвучувати не став.

– То ви все-таки маєте намір послати людей? І хто туди вирушить? – забувши про субординацію, поспішив поцікавитися молодий помічник.

– Ось ти й вирушиш, якщо твою кандидатуру схвалять. – Віталій Лаврентійович помилувався радісним обличчям Кая, перш ніж опустити його з неба на землю. – Візьмеш на себе відповідальність і сам її очолиш. Група буде різношерстою, а деталі та учасники залежатимуть від того, що нам скажуть провидиці.

Віталій Лаврентійович вирішив, що час вже помічникові набиратися власного досвіду, відколи його попередник пішов на заслужений відпочинок. Та й у рідному світі йому буде простіше орієнтуватися. А дізнатися, чому все таки стали зникати діти з здібностями, що ледь встигли проявитися, можна і самому. Не тільки ж в кабінеті сидіти, варто й на завдання виходити, щоб не втратити навики. Благо, власні здібності йому це дозволяли.

Світ Саймол. 25-11-3 за каталогом ЦІСу.

Замовний агент

Останнє, що я виразно пам'ятав, був струмінь рідини мені в обличчя. Потім почалися химерні образи, які перевантажили мозок настільки, що втратився всілякий зв'язок із реальністю.

Мною оволоділи чудові видіння, сповнені відчуттями радості і щенячого захоплення, поки попереду сяяло моє сонце, моє світло. Мій близький і далекий шлях, до якого я всіма силами прагнув, але ніяк не міг досягти. Були моменти, коли я його втрачав з виду, і тоді мене охоплював розпач. Не хотілося нікуди рухатись, зникало будь-яке бажання, я не розумів, навіщо тепер це потрібно, коли немає цілі. Тоді мене підхоплювали тіні та несли на крилах вічності, у порожнечу буття. Але й там я зустрів моє світло, і вже не відстаючи від нього, пішов слідом, у його палаци, що ховалися в білому коконі небуття. І тіні, що кружляли поруч, уже не здавалися страшними.

– Обов'язково було застосовувати на ньому «відданість щеня»? – з роздратуванням запитала тінь, голосом дивовижного створіння.

– Занадто помітно? – відповіло їй моє світло. – Треба ж було щось зробити, коли він почав упиратися, а на вмовляння часу не залишалося. По-моєму, це був єдиний вихід.

– Я вже уявляю ваш змістовний діалог.

Не встиг я відсторонитися від нависаючої тіні, як відчув в шиї печіння.

– Чорт, боляче, – і схопився за постраждале місце.

– Ну ось, перша нормальна реакція. А то поводився, наче мара болотна.

– А? – я загальмовано провів поглядом дівчину, що віддалялась в зеленій плямі вбрання. Зір поступово відновлювався, як і логічне мислення. – Що це взагалі було?

Перед моїми очима проявився звичайний мінібус на вісім пасажирських місць, я навіть марку зумів визначити «Метіс Гранд». У нашого садівника була така сама. І як я міг прийняти це корито за безпечне місце, тим більше за кокон? У мене що були галюцинації? Погляд сфокусувався на тому місці, де мозок зафіксував "Моє світло". Нею виявилася  яскраво-червона сорочка на тій самій дівчинці, яку, наскільки я пам'ятаю, мені так і не вдалося послати далекою дорогою. Напевно, не встиг. А все тому, що вона й тоді не викликала в мене довіри. Було досить складно повірити людині, яка почала розмову з нісенітниці, ніби прийшла спеціально щоб мене врятувати, в той час, як її закрили в тому ж приміщенні разом зі мною. Якась дрібнота, метр у стрибку, збиралася втерти носа озброєним викрадачам? Навіть не смішно. Мені вже давно не смішно.