Маленький винтик великої організації

Пролог

В літньому кафе як завжди відпочивали школярі, майже всі були з однієї школи, всі один одного знали, проте ніхто не звертав уваги на зовсім сторонню відвідувачку. Їх ровесниця була настільки непомітною та непоказної, що навіть стикаючись з кимось, отримувала всього лише неприязні погляди: про неї відразу забували, варто їй відійти з поля зору.

Нарешті, лише в третьому по рахунку кафе, вона знайшла свою ціль. Школярку з такими ж здібностями, як і в неї. Незважаючи на те, що вона була старшою, проте виглядала дівчинка надто невпевненою в собі. Але ж нема такого недоліку, якого неможна виправити? А в іншому – ідеальна кандидатура. Маргарита вийшла з кафе й наблизилась до супутника, що чекав на неї. Майбутньому наставнику потрібно з’явитися в підходящу мить, в підходящому настрої.

– Знайшла, дівчинка за третім столиком. Сидить одна. Будеш винен, – коротко проінформувала вона, натякаючи на відповідну послугу.

– Чи не надто вона дрібна? – засумнівався той, роздивляючись об’єкт через вікно.

– До чого ці претензії, Верб? – огризнулась дівчинка. – Яку знайшла, таку й корегуй. У мене зовсім немає бажання шукати тобі дорослого кандидата.

– Еге ж, тому ти шукала його по таким місцям? – спробував пожартувати супутник, але замість посмішки отримав похмурий погляд та сумнівне побажання успіху.

1 Частина. Верб.

Світ Цалот. 16 по каталогу ЦІСа.

Він був дивним, цей хлопець. Старший за мене на декілька років, можливо старшокласник, а може і зовсім студент. Таких, як він, я намагалася обходити стороною. Адже не раз бачила, як ці старші потішаються над молодшими. А мені порядком й спілкування з однокласниками за очі вистачало. Тому, коли він підсів до мого столику, в маленькому кафе під назвою «У друзів»: улюбленому місці школярів, я миттю знітилась, і піднялася щоб піти. Дійсно, даремне прийшла. З чого я вирішила, що мені тут сподобається. Серед них.

– Сидіти! – шепотом наказав він. Я як загіпнотизована, повільно, сіла назад. А він сходу посипав жартами, і взагалі поводив себе так, буцімто ми вже давно знайомі, чим відлякнув інших хлопців. Що йому від мене потрібно?

Він підморгнув і чарівно посміхнувся. Такій людині хотілося беззастережно вірити.

– Йдемо зі мною, – ніби звичайні слова, але вони знову прозвучали, як наказ. А в поєднанні з милим голосом, йому зовсім не хотілося перечити.

І коли він поманив мене за собою до виходу, я пішла… Стій!!!

Я-який іще наказ? Чому я його покірно слухаюсь? Я ж не собачка. То як таке взагалі може бути, щоб так?.. Щоб так відразу повірити незнайомцю й піти з ним? Це немислимо.

Ноги затремтіли, ніби я тільки що пробігла крос на межі своїх можливостей. Довелося сісти. Покладена на стіл рука теж дрібно тремтіла, але відчуття, що мені неодмінно піти разом з ним, зникло. Уф, пронесло.

Подивившись по сторонам, щоб дізнатися, чи зрозумів хтось, що відбулося? Щоб в разі чого, було кому прийти мені на допомогу. Але по закону підлості, в кафе зібралися одні гієни, котрі радше допоможуть викрадачу, чим мені. Губи зрадницьки затремтіли. Оглянувши всіх «відвідувачів», погляд знову повернувся до нього, і я оторопіла. Парубок весь цей час пильно дивився на мене. Я-як я вийду звідси, якщо він стоїть на вході? Чому він мені здався старшокласником? Аніскільки не схоже. Він старший, значно старший. Що за обман зору, може гіпноз?

Не дочекавшись від мене ніякої реакції, він повернувся. Чого мені хотілося менше за все.

– Мене звуть Верб. Це несправжнє ім’я, але я так звик. І ти свого не називай, а позивний потім вигадаєш.

Цікаво, змогла б я віднайти в себе сміливості й втекти, якби знала, до чого все приведе?

І як на зло, поруч не було нікого зацікавленого в моїй безпеці. Того, хто б мав право заборонити мені з ним спілкуватися чи його слухати. Адже, як тільки я стала прислухатися до його слів, проявила зацікавленість, шляху назад вже не було. Він вміло побудував пастку з незавершених історій і захоплюючих прикладів. Він дав мені те, чого я давно хотіла отримати. Увагу. Щоправда, після знайомства з ним, я не стала занадто довірливою, навпаки, моя недовіра до незнайомців перетворилася на параною.

Він зголосився супроводити мене до дому, а по дорозі образно, і знову без імен, розповів про дітей, таких, як я. Котрі в школі були ізгоями, котрих не помічали, чи навпаки не давали проходу. Про те, як вони, завдяки його допомозі, повірили в себе, й знайшли в собі сили дати відсіч кривдникам. Довелося несміливо зізнатися, що в мене так не вийде. Верб заспокоїв, що це не проблема. Для початку він буде давати мені дрібні завдання. Не складні й не потребуючі сміливості. З часом вони допоможуть мені в спілкуванні, покажуть слабкі й сильні сторони. І цілком можливо, зроблять з мене іншу людину.

На жаль, то була не метафора. Як тільки ми потисли один одному руки, я усвідомила, що договір закріплений. Верб самовдоволено (і мило) посміхався.

Що ж, вирішила я, варто вижати з цієї ситуації по максимуму. Що він там казав, що я стану не схожою не себе колишню. Чи це значить, що я зможу вільно спілкуватися з іншими однолітками, відчувати себе комфортно в шумних компаніях? Впевнено підтримувати любу розмову? Хоч я й не уявляю, про що зазвичай в таких компаніях говорять. Нічого, навчуся. Верб навчить. Головне чітко слідкувати його інструкціям й не халтурити.