Не втримай мене

Пролог

– Що ж, розпочнемо. Хто знає, що таке борг життя і чи можливо його виявити?

– Але, вчителю, – заперечив один з учасників лекції. – Ми ще таке не проходили.

Але лектор проігнорував як сам протест, так і того, хто його озвучив.

– Я так розумію, що думок більше немає? Чудово. Давайте для початку уяснимо,  що борг життя виникає не просто під час чийогось порятунку – як приклад, шукачам постійно доводиться рятувати людей, і нічого. Для виникнення боргу обов’язковою умовою являється визнання й смирення  врятованого з тим, що без допомоги він би не вижив. Майте на увазі, він не виникне, коли небезпечна ситуація підлаштована навмисне. Тож навіть не сподівайтесь заманити кого-небудь в пастку, великодушно врятувати і стребувати  борг життя. Ні, це різновид ситуаційної магії, яка не залежить від бажання людини. І як ви зрозуміли, якщо це являється частиною магії, то її цілком можна виявити, так само як і магічну клятву. А так як сам я не маг, то не зможу наочно пояснити, як проводити виявлення. Цим займеться ваш постійний вчитель, і, припускаю, ви будете тренуватися один на одному. Я тут помітив, що серед вас є ті, хто підозрює, ніби знаходиться під вагою невиплаченого боргу. Так, вам не здалося. Рано чи пізно його доведеться віддавати, і, так як він магічний, відмовитись неможливо – адже ви самі його визнали. Так що підсумок, хлопчики та дівчатка, сумний. Людину, що мусить виплатити борг, можна змусити зробити, що завгодно: вкрасти, зрадити чи вбити навіть найкращого друга, – в аудиторії стало дуже тихо. – І ось вам завдання для роздумів: як уникнути боргу життя до того, як він закріпиться? Або як нівелювати його виконання, якщо він все таки виник? Повірте, це цілком можливо.

«При одній умові, якщо ви рівні по силі. Але нехай самі до цього додумаються: краще запам’ятають».

Мир Борея. 15 по каталогу ЦІСа.

Випадковий свідок.

Стрибок. Холодна вода зімкнулась над головою, недоречно збадьорила й втратила свою прозорість. Чим глибше занурення, тим темніше – і вже не так холодно. Це все? Невже це дійсно все? Чи правильно чиню? Чому мені взагалі таке прийшло на думку? А-а-а…Ні, я передумав…це була погана ідея.

В якусь мить я запанікував. Води, надто багато води – вона всюди. Витягніть мене! Врятуйте! Я зроблю все що завгодно! Буду зобов'язаний на все життя.

І чому я вирішив, що так буде краще? Кому? З чого раптом? Ніби хто мене смикнув.

В якусь невловиму мить я відчув, що мотузка з тягачем, що тягнула мене до дна, ослабла і більше не тримає. Більш того, хтось підштовхнув тіло до поверхні. Я, абияк борсаючись, поплив до берега, відчайдушно відганяючи думки, що плавець з мене ніякий. Зате стала нав’язливою інша, не менш безглузда, думка: як тепер дивитися в очі моєму рятівникові, тим більше, коли він дізнається, від чого йому довелося мене рятувати? І соромно і грішно. Дурниці всілякі в голову лізуть.

Так, я боягузливий і не хочу дивитися на мого рятівника. І вже точно не хочу нічого йому пояснювати. Може, зробити вигляд ніби втратив свідомість? Боюсь це й так відбудеться. Дідько. Я раптом чітко зрозумів, що до берега не дотягну. А залишилось там мало: якихось метрів п’ятнадцять-двадцять. Я знову почав тонути, але хтось знову потягнув мене до берега.

Хтось тримає мене за ногу. Під водою. Все, не вистачає повітря. Може, я марю? Так дійсно, це галюцинації. І в очах темнішає…

Очунявся я вже на березі. В горлі першіло від річної води, легені нібито скрипіли при кожному вдихові і відзивалися тягнучою і якоюсь глухою біллю. Одяг був мокрим і весь прилиплому піску. А навколо тиша. Де звуки метушні? Чому ніхто не осуджує мене за такий безвідповідальний вчинок? Навіть недавній рятівник – до речі, де він?

– Твоє життя тепер належить мені, – пролунав голос зліва.

– Що? – від цієї заяви я відразу забув, що не збирався дивитися в очі тому, хто мене врятував, і тим паче розмовляти з ним.

Вірніше, з нею. Дівчинка, молодша за мене. В обідраних джинсах і клітчастій сорочці, і якась… надто звичайна чи що? Якби така була в нашому класі, я б її навіть не помітив. Ось тільки шкіра в неї чомусь мала ледь помітний синюватий відтінок.

– А чому ти така?

Я доторкнувся до її руки. Хм, холодна, певне холодніша за мою.

– Нічого особливого. Незначна дезорієнтація в водяному просторі. Ти знав, що на дні водойми температура значно нижча, ніж на поверхні?

Що за дурниці вона верзе? Тут я згадав її перші слова, і захотілося внести ясність.

– А що значить, що я тепер належу тобі?

– Загалом, не ти особисто, а твоє життя. Сподіваюсь, всілякі дурниці залишись на дні річки и більше тобі в голову не полізуть.

– Що?

– Якийсь ти тугодумний. Що ж, напевне, це на краще. І не потрібно робити вигляд, що ти не розумієш, про що я кажу.

– Якось, хотілося б, більше подробиць, –  невпевнено промовив я, с подивом виявляючи, що мотузок вже немає.

– Хм, подробиці? Добре, – дівчина піднялась, струшуючи прилиплі до долонь піщинки. Потом глибоко зітхнула, подивилася прямо на мене й скомандувала: – Перестань дихати.

Не встиг я здивуватися настільки дурному наказові, як при черговому вдихові горло перехопив спазм. Руки мимоволі потягнулися до шиї, тіло перевернулось на бік й скрючилось. Я ніби знову занурився в воду.