Частина 1

Плетиво

Ми стаємо тим, про що ми думаємо. 

Ерл Найтінгейл

     Арахна відкрила очі. Там за вікном народжувався ранок. Піднявши голову з подушки, вона  обвела поглядом кімнату. Світлі шпалери з великими червоними трояндами нагадували їй райський сад, а тоді вона починала уявляти себе саме у райському садку, тоді їй починало здаватися, наче вона чує спокійний плескіт золотих фонтанів и шелест ніжно- зеленого листя…Хоча вона знала, що там за вікном немає ні саду, ні дерев з ніжно- зеленим листям, ні золотих фонтанів. Там за вікном була порожня вулиця, неширокий канал з мутною жовтуватою водою, у якій плавало торішнє бадилля, яке падало з човнів, що ними  везли сіно чи свійських тварин, чи якісь інші сільськогосподарські товари на міський ярмарок. Там був ряд будинків над каналом, серед яких і її, невеликий двоповерховий будиночок, чисто вибілений з охайними зеленими дерев′яними фіранками, з глиняними горщиками, що у плетених її руками кашпо звисали з побіленої стіни. Та ще під стінами будинків у помальованих масляними фарбами кадках з зеленими туями та апельсиновими деревцями. 

  Арахна глибоко зітхнула. Вона народилася у цьому будиночку, виросла, як і всі, ходила в міську громадську школу у довгій темній спідниці. Єдине, що було в неї, що відрізняло її від кількох десятків таких же темноволосих дівчат з оливковою шкірою, це білі блузи з мистецьки виплетеним мереживом на рукавах та комірці. А потім, після закінчення цієї школи, вона, на відміну від багатьох, хто поспішив поїхати звідси, покинути невеличке провінційне риболовецьке містечко на узбережжі, податися туди, де життя б′є ключем, де безліч можливостей для розумної симпатичної панянки, вона залишилася тут. 

  Плела мереживо та ще любила захід сонця над бухтою. 

  Знову глибоко зітхнувши, вона нарешті піднялася з постелі. Зазирнула у невелике дзеркало, що висіло поруч з розп′яттям. У  сутінках там у глибині вона побачила грубе , але з гарними правильними рисами обличчя, правильного якогось скульптурного овалу, двоє величезних темних очей в обрамленні чорних пухнастих вій, чорне шовковисте волосся , здавалося, лилося на плечі, наче струмені чорної води, злегка припухлі зі сну губи, підбиті засмагою та вітром.  

  Арахна ще раз зітхнула. Їй було сорок років. Мереживо сорочки не приховувало фігуру: трохи грубу, але ще пружну з гарною шкірою та ще дівочою формою грудей. Дітей у неї так і не було.

  Арахна відкрила фіранки, впустивши до кімнати сніп сонячного проміння. Прибрала постіль, вкривши іі ковдрою з мудрованим мереживом. Цей орнамент вона придумала сама ще тоді двадцять років тому назад. Але про це згадувати не хотілося.

  Потім визирнула за вікном. Ранок був сонячний і яскравий, такий, що було чути спів птахів у садку сусідів, що жили на паралельній вулиці, поверхня каналу повільно колихалася, хоча вітру не було, так наче там, під жовтою водою хтось вдихав і видихав. На поверхні поколихувалося кілька дерев′яних рибацьких човників, зовсім невеликих, не те, що зараз ті сучасні рибацькі судна, якими забитий порт  і бухта. Ні, це і були зовсім маленькі, серед них і човен її батька. 

  Арахна спустилася вузенькими сходами на перший поверх будинку , у свою невеличку вітальню з зовсім крихітною кухнею. Включила конфорку та поставила на плитку турку з водою. Поки вода набирала потрібної для закипання температури, Арахна повернулася до вітальні та включила телевізор. Маленький такий телевізор, ще з тих давніх, які тепер , може, залишилися тільки у старих, проте телевізор блимнув порожнім екраном. Вона знала, що місцева телекомпанія зранку нічого не транслювала, а супутникової антени в неї не було. Але незважаючи на це, вона все одно включала телевізор кожного ранку, сама не знала, для чого. Можливо, була це застаріла звичка ще з тих часів, коли батько, тільки но купивши цей телевізор,  дуже ним пишався і просто не міг без нього обійтися ні під час сніданку, ні під час вечері, ні тоді, коли до нього приходив хтось із друзів-рибалок випити пару склянок місцевого вина та потеревенити про справи.

   З того часу багато чого змінилося. Саме життя змінилося, змінилися люди, змінилися рибалки, змінилося місто. І Арахна це відчувала. Але сама вона, наче метелик у краплині бурштину, застигла у іншому часі – у своєму минулому,- і нічого не бажала змінювати. 

  Коли вода в турці сколихнулася, відштовхуючи ся від дна і стінок, жінка всипала у неї ложку темної ароматної арабіки, коробку якої купила минулої суботи на ярмарку, кава відразу спінилася, тоді вона швиденько зняла її з вогню, налила у свою улюблену синю порцелянову філіжанку, і розчинивши у ній ложку коричневатого цукру, пішла до вітальні, помішуючи каву на ходу невеликою срібною ложкою. Срібною ложечкою з фігуркою риби на ручці, яку подарував їй батько. 

  Він тільки те й любив, що море, човни та рибу. Навіть їй завжди дарував щось із зображенням риб. Жінка усміхнулася при цій згадці.

  Арахна поставила філіжанку на низенький столик у вітальні, а сама пішла до дверей. Повернула ключ у замку два рази праворуч, штовхнула злегка двері  від себе, і вони відразу безшумно розчахнулися на вулицю, і в будинок увірвалось безліч нечутних досі звуків: хтось із сусідок вибивав килимок, на тому боці каналу теревенили двоє рибалок, очевидно, збираючись у бухту на своїх домашніх човнах, а потім вона почула , наче теревенили між собою жінки, і звідкись здалеку вчувався загальних гомін міста. Вона вийшла на поріг і відразу сонячне проміння охопило її усю, наче вона зайшлася у полум′і, сотні іскор спалахнули у її чорному волоссі та темному погляді, на губах з′явилася усмішка, зблиснув ряд білосніжних зубів. Сусіди щось гукали їй, вона відповідала звичними словами вітання чи побажання здоров′я.