Глава 12. Ідентифікация "музика".

Їжа - то святе. Більший за їжу племінник цинцє лише бабусю. Ось, наприклад, їм бутерброд. Підходить Андрійчик, випрошуючи.

- Ти ж вже поїв!

- Ням-ням!

Відламую йому маленький шматочок, поки він його жує, швидко відправляю залишки до рота.

Дивиться на мене, фіксує відсутність бутерброду, підставляє долоню до мого обличчя і наказовим тоном промовляє:

- Плюнь! Плюнь!

Але взягалі росте дуже чутливим хлопчиком. Він переживає, якщо я раптом підвищую голос на котів. Один раз жартуючи сказала,що зараз їм хвости повідриваю (щось нашкодили), так він дуже злякався: «Коти! Коти!» Довелося його заспокоювати і казати, що тьотя, дурепа, просто пожартувала, що коти для неї на другому місці після нього, Андрійчика.

Але це все не заважає йому спокійно по п’ять разів на день слухати Муху-Цокотуху. Може, розуміє «чарівну силу мистецтва.

Мистецтво ми не лише спостерігаємо, але і творимо самостійно. Зокремо, мистецтво ілюзії. Девід Коперфільд заздрить, бо Андрійчик винайшов більш досконалу форму від «дивить-дивить» (дивитися). Це «дивить-дивить» у нього дорівнювало мистецтву Гоголевського Пацюка, що їв галушки, не використовуючи рук.

Присягаюся, предмети від одного його погляду і благального «дивить-дивить» пересувалися ближче до Андрійчика. Які до рук, а які прямо до рота. Ще трошки і буде Девід Коперфільд. Результатом низки виховних бесід стало розуміння того прикрого факту, що дивитися можна ТІЛЬКИ ОЧИМА, а значить підступні дорослі у будь-який момент можуть збільшити відстань між Андрійчиком та бажаним предметом.

Саме це призвело до появи форми «нюх-нюх». Адже, щоб відчути запах, предмет має бути поряд з носом, а там і до рота недалеко, та й до рук… Отож «нюх-нюх» прийшло на зміну «дивить-дивить», як більш ефективне рышення проблеми наближення бажаного до себе.

А ще малий вивчив слово «мужик». У нього, правда, це звучить як «музик». До цього всього, "музик" дуже любить біситися та перевертатися на не застеленому ліжку серед простирадл. Настільки любить, що сам ці ліжка розстеляє. А щоб ви знали, розстелена постіль вдень мене вкрай дратує (трошки менше, ніж відсутність їжі, коли голодний та необхідність працювати, але ж), однак на що не підеш заради племінника…

Отже, заходжу в кімнату,бачу скуйовджене ліжко, а він там біситься щасливий далі нікуди.

- І хто це тут у нас? – питаю

- Музик! Музик!

Я одразу ж сповістила сестру, що у моєму ліжку завівся «музик», майже так, як у «Іронії долі». Приходжу додому, а на тахті спить якийсь незнайомий мужчина…

Зрештою, він не лище "музик". Бабуся називає Андрійчика кошеням. Він повторює, виходить «косеня». Отож, коли він хоче поніжитися, то підходе до когось з дорослих, утикається в бік і каже: «косеня». Звичайно, ти починаєш його обнімати, цілувати. Береш на руки і всі щасливі. Іноді він настільки вживається в образ, що навіть муркотить. Такі ось таємниці самоідентифікації.

До речі до котів він ставиться абсолютно як до рівних собі, у чому я його підтримую, адже певна, що деякі коти значно краще за деяких людей. Але у нього це ставлення надзвичайно щире, ніби й справді, коти то є «люди його кола».

В той же час, суровий побут не дає розслабитись. Дуже любить садовити на горщик іграшки, але сам ще не ходить. З цього приводу відбувся наступний діалог:

    - Андрію, треба ходити на горщик. Коли ти вж почнеш ходити на горщик! Всі ходять, а ти ні..
    - А Дудусь? (він так і каже «дУдусь»)
    - І дідусь ходить…
    - А тато?
    - І тато ходить...
    - Жах! Жах!

Дійсно, що за родина музику дісталася!