У цьому училищі вирішили навчатися ще три мої однокласниці. Ми домовилися виїхати наприкінці серпня, бо до першого вересня треба було перевезти речі, адже додому ми приїжджатимемо лише на вихідні.
Було ніяково, оскільки нам тепер доведеться бути самостійними. Не буде батьківського нагляду. Навіть накотило почуття паніки. Незнайоме місто та чужі люди! Я ж домашня дівчинка, і мені було страшно опинитись там однією. Та ще й дівчата. У школі ми майже не спілкувалися, хіба на уроках. Як тепер зміниться ситуація? Вони й надалі мене ігноруватимуть, чи ми знайдемо спільні теми для розмов?
Найняли машину для перевезення та почали укладати речі: подушки, ковдри, постільну білизну. Посуд, каструлі та сковорідки. Електрична плитка для приготування їжі. А ще купа одягу. Усі дружно поклали, сіли в машину та поїхали назустріч студентському життю.
Місто знаходилося далеко від нашого будинку двісті кілометрів, тому ми розмовляли на різні теми. Дорога була жахлива. Асфальт у тріщинах, купа ямок. Потрапляєш в одну з таких вибоїн, і можна загробити машину.
— Це не дорога, — лаявся водій, — а один напрямок!
Це був невисокий щільний чоловік із колючим поглядом. Він нервово крутив кермо і курив цигарку за цигаркою.
На пасажирському сидінні поруч з ним сиділа перша красуня нашого класу — Оксана була білявка з гарними блакитними очима, личко у формі серця, сяюча шкіра обличчя, червоні губи. Вона опустила скло і висунула руку у вікно. Легкий рожевий сарафан їй дуже йшов.
— Ці ями справді дістали, — сказала вона.
Ми якраз проїжджали повз автобусну зупинку. Вона висунулась у віконце і крикнула хлопцю на зупинці:
— І за що ми податки платимо, коли їздимо такими дорогами?
Хлопець із здивованим виглядом подивився на нашу машину.
— От умієш ти людям життя псувати, — сказала моя тезка Ленка.
Брюнетка лежала на купі ковдр і подушок. Ми заздрісно дивилися на неї. Адже їй все одно було на ці ями, вона їх не відчувала. А в нас здавалося, що зуби вибивали шалений дріб, коли нас підкидало на дорозі.
Ленка була в шортах та футболці. Довге чорне волосся заплетене в косу. Після Оксани вона була у нашому класі другою, за ким парубки бігали табунами.
Я подивилася на Віку, що сиділа біля мене. Вона єдина завжди носила коротку зачіску — казала, що так легше доглядати волосся. Вона була висока, кароока і темноволоса. Усіх хлопців вона відшивала та не звертала на них уваги. Надто докучливі могли від неї отримати по гарному личку і тому обходили Віку стороною. Її все вважали дивним, але вона нікому нічого не пояснювала. Вона, як і я, була одягнена в джинси з тією різницею, що в мене була футболка, а в неї синій короткий топ.
— Дівчатка, — сказала Віка, — не сумуйте! Все буде нормально. Тим більше, що я з вами. А хтось чіпатиме, то я йому личко швидко підправлю, — підбадьорювала вона. Навіть якщо їй теж було страшно, вона цього не показувала.
— Вітко, ти в нас крута, — Оксана обернулася до нас, — з тобою страшно навіть поряд перебувати.
— Та що ти. Ви мої друзі, а мене хай бояться вороги!
Я ж дивилася у вікно на приголомшливу природу навколо і мало звертала уваги на балаканину дівчат. Не знала, що далі чекати.
З ними я не дружила. У мене була лише одна подруга Нінка, на рік молодша, яка ще рік мала доучитися у школі.
Дорогою нам назустріч проїхала лише пара машин. І все. Дівчата почали знову висловлювати свої побоювання.
— Та це просто глуш. Навіть машин немає. І людей не видно. Куди ми потрапили? — це, як завжди, Оксана.
Нарешті ми побачили вказівник із назвою. Містечко розкинулося перед нами, як на долоні. Дивно, що воно таке маленьке, більше на селище міського типу скидається.
Оксана гірко зітхнула:
— Та тут одні колгоспники і жодного нормального хлопця.
Вона знову висунулась у вікно і помахала рукою купці хлопців, на вигляд яких можна було сказати, що це старшокласники.
— Та годі вже, Ксюш! - Сказала Ленка. — Ти їх усіх налякаєш. Вони такої красуні ще не бачили. І просто штабелями будуть до твоїх ніг падати. А навіщо тобі скільки жертв?
Водій повернув праворуч, і, трохи проїхавши вуличкою, ми опинилися перед залізним парканом. За ним була триповерхова будівля у формі літери "П" із колонами.
— Ну що, дівчата, — Віка взяла на себе ініціативу, — йдемо до гуртожитку займати місця згідно з купленими квитками!
Дружним натовпом підійшли до завідувачки отримувати матраци та ключ від кімнати.
Завідувачка була повненькою жінкою. Коротке каштанове волосся, карі добрі очі. На вигляд їй можна було дати не більше сорока п'яти. Так як на вулиці було страшенно жарко, то й одягнена вона була в легку коричневу сукню.
— Ходімо дівчатка, покажу вам вашу кімнату!
І ми, як слухняні овечки, пішли за нею. Перед сходами, що вели на верхні поверхи, повернули ліворуч, і праворуч були двері, до яких попрямувала комендантка. Вона відчинила двері і запросила нас заходити.
Це виявилася досить велика кімната: стіни у світло-рожевих шпалерах, і з кожного боку стояли два ліжка з тумбочками біля них. Віка з Оксаною попрямували до них і покидали свої матраци.
Ленка пішла до тієї, що стояла біля стіни. Я зайняла ту, що була навпроти, майже біля вікна.
— Влаштовуйтесь, дівчата! — і поклавши ключі від кімнати на моє ліжко, комендантка вийшла. Я ж почала мовчки оглядати кімнату.
Біля ліжка Оксани біля стіни була шафа для одягу і великий стіл. Зважаючи на все, тут і навчатимемо домашні завдання.
Дівчата тим часом почали розлагоджувати і розставляти свої речі. Весь посуд був розставлений на другому столі, що був біля ліжка Ленки.
Віка пішла у побутівку готувати їжу. А ми з Оксаною пішли з відрами по воду. Велика ванна була біля кімнати комендантки. Але, звичайно, ніхто там не купався. Вона використовувалася лише для того, щоб набирати воду.
Тут уже були два хлопці: один високий і чорнявий, другий трохи нижче і рудий. Вони дружно поливали один одного зі шланга, намагаючись забрати його одне в одного. Почувши, як ми увійшли, вони повернулися до нас. Побачивши Оксану, чорнявий усміхнувся і випустив шланг. Другий хлопець від несподіванки не встиг зреагувати, і його облило водою.
— Привіт, любителька доріг! Точніше, неплатник податків за погані дороги, — звернувся усміхнений незнайомець до білявки.
Ми з подивом дивилися на нього.
— Ти махнула мені рукою, я стояв на зупинці. — пояснив хлопець. — Не чекав, що я побачу тебе тут. Дуже вже сарафан у тебе помітний.
— Зрозуміло, — сказала я і повернулася до притихлої і почервонілої Оксани. — Довипендрювалася.
Хлопець глянув на неї і засміявся.
— Я Руслан. Давайте вам відра з водою допоможу віднести.
Він відібрав у рудого шланг і набрав нам воду. Потім легко підхопив цебра й поніс за нами.
Увійшов у кімнату і поставив їх біля стіни. Розглянув уважно Ленку і обернувся до Оксани.
— Дівчата, а можна я до вас увечері в гості зайду на чай із тортиком? Торт із мене.
Оксана подивилась на мене. Я на неї. Потім ми перевели погляди на Ленку.
— Заходь! — відповіла Оксана. — Чого там.
Хлопець пішов. А до нас підскочила Ленка.
— І що це було?
— Просто милий хлопець допоміг двом слабким дівчатам донести два відра з водою, — сказала я.
— Ну все. Тепер не буде навчання, а незрозуміло що.
До кімнати зайшла Віка, яка занесла каструлю з борщем.
— А уявляєш, — сказала Лєнка з знущальною ноткою в голосі, — у нас сьогодні гості з тортиком намічаються.
— Це ж кому так жити набридло, що вирішили приїхати до нас? — Віка не зводила злого погляду з нас з Оксаною.
— Милий хлопець Русланчик, — прощебетала Ленка.
— Так, він нам допоміг воду донести, — сказала я.
— Блін, так і знала, що треба було йти самій. Від цієї Оксани таки притягуючі флюїди.
— Віка не злись, — попросила Оксана, — дуже галантний джентльмен попався. Не хотілося хлопця кривдити.
— Починається! — в голосі Віки було роздратування. — Таке почуття, що ти, Оксано, не можеш без чоловічої уваги.
Оксана встала між мною та Вікою.
— Хочеш знайти цапа-відбувайла і покричати? Так, я у всьому винна! Це той хлопець, якому я махала на зупинці та кричала про погані дороги.
Віка демонстративно вклонилася.
— Ну, дякую тобі, Ксюшенько! Догралася! Тепер не буде кімната, а прохідний двір. Приходитимуть усі кому не ліньки. — вона сіла на ліжко і глянула на нас із хитрою посмішкою. — З іншого боку, буде об’єкт для знущань. А я вже відірвусь на всю котушку.
Але одразу встала і пройшла до столу.
— Дівчата, а давайте сідати за стіл? Бо їсти дуже кортить.