Глава 25

— Влад, а де Лера? — поцікавилася Саша, виглянувши з-за спинки крісла.
— Кинула мене, — коротко відповів він.

Дівчата переглянулись і кинулись нагору.
— Ну що, розповідай, що ти там утнув? — спокійно поцікавився Олег.
— А це що за ганчір’я в тебе в руках? — зморщився Ігор, дивлячись на залишки сукні.
— Довго й некрасиво пояснювати. Краще налийте віскі, зараз повернусь.

Зайшовши до підсобки, Влад кинув сукню в пральну машину, вмикнув її й повернувся до вітальні. Олег простягнув келих із віскі.
— Ну, давай, розповідай. Ми нікуди не поспішаємо.

Тим часом Саша увірвалась у кімнату й увімкнула скайп.
— Чудово, Лера онлайн. Дзвонимо, — прошепотіла вовчиця.
— Люба, це правда? Ти його кинула? — з недовірою в голосі запитала Інга.
— А як можна кинути те, що тобі не належить? — знизала плечима я.
— Щось я не зрозуміла… Що у вас там сталося? — нетерпляче встряла Саша.
— Поставив на місце. Назвав своєю особистою повією.

Інга від несподіванки відкрила рота, не знаючи, що сказати. Саша, не кажучи ні слова, вилетіла з кімнати.
— Куди це вона? — запитала Інга, поглянувши вслід подрузі. Та лише знизала плечима.

Злетівши з другого поверху, Саша зі всієї сили дала Владу ляпаса.
Ігор підвівся.
— Сядь. Я не збираюсь битися з твоєю дружиною, — спокійно мовив Влад, потираючи щоку.
— Якщо ти звик мати справу з повіями, то це не означає, що Лера одна з них! — злобно прорычала Саша.
Влад важко зітхнув.
— Я сказав: МОЯ ОСОБИСТА ПОВІЯ! — вчергове повторив він. — От ти, вовчиця, дівчина без комплексів. Скажи, ти не повія для свого чоловіка?
— Навіть якщо й так — він мій чоловік! А ти для Лери — ніхто!
— Може, я кимось і був, раз вона спала зі мною? — почав виходити з себе Влад.
— Як був егоїстичним виродком, так і залишився! Якою ж треба бути тварюкою, щоб так витерти ноги об близьку людину! — її голос зірвався, Ігор обійняв дружину.
— Все, кохана, заспокойся. Іди до Інги, поговоріть із Лерою.

Дівчина кивнула, поцілувала чоловіка й піднялась нагору.
— Чого мовчите? Ну давайте, сваріть мене. Вкотре скажіть, який я поганий, — порушив тишу Влад.
— Мені нічого тобі сказати, — тихо мовив Ігор.
— А от мені є, — озвався Олег. — Ти, часом, не забув, що твоя особиста повія — це дочка твого брата? Наша племінниця? Як не крути — не чужа…
— Олег, коротше, — буркнув Влад.
— Добре, коротко, — вставши, Олег із розмаху врізав йому кулаком у лице. Ігор мовчки спостерігав. Кілька хвилин усі мовчали.
— Я не дозволю ображати свою племінницю, навіть тобі. У неділю — сімейна вечеря, і ти не пропустиш її під надуманим приводом. Учись дивитись в очі своїм помилкам, — сказавши це, Олег вийшов.

— Мамо, тату, я повернулась, — усміхаючись, повідомила я.
— Це ми бачимо. Розповідай, що у вас сталося, — запитала мама, цілуючи мене.
— Нічого особливого. Трохи посварилися, розійшлися без скандалу. Домовились залишитися друзями, — чітко відповіла я, сівши на диван і поцілувавши батька.
— Такого чоловіка кинути… — не встигла договорити мама, як її перебив тато:
— Це він упустив таку жінку! Хай тепер собі лікті кусає. Все правильно, доню, не варто терпіти його характер — знайдеш кращого.
— Дякую, татусю.
— Серйозно? Тобто я двадцять років маю терпіти твій нестерпний характер? — обурилась мама. — А могла ж знайти кращого! Ось із Валерією і підемо шукати.
— Почнемо з того, що ти вже двадцять п’ять років терпиш, — тато відклав папери, почухав борідку. — А щодо «кращого» — сходи, пошукай. Але попереджаю: кожен, на кого глянеш, помре найстрашнішою смертю. І це буде на твоїй совісті.

Він притягнув маму до себе, посадив на коліна.
— Я вбиватиму кожного, хто доторкнеться до тебе, навіть випадково. Відірву голову, розпорю живіт, залишу ріки крові. А потім любитиму тебе на горі трупів. Бо не можу завдати тобі болю — люблю більше за все на світі.

Я сиділа, зачаровано слухаючи батька. Він говорив жахливі речі спокійним голосом — навіть не знаю, чи жартував. Те, як він дивився на маму, як лагідно торкався її обличчя… Так, любов — це сила. Навіть якщо на горі трупів. Вампір.

— Оу! Батьки! Двадцять п’ять років — срібне весілля! — вигукнула я, нагадавши їм про свою присутність.
Батько покашляв:
— Доню, двадцять п’ять — це не з дня весілля…
— Та я зрозуміла! З того дня, як ти нахабно полюбив її на столі, — перебила я, махнувши рукою.
— До речі, цей день — завтра, — ніжно цілуючи шию дружини, прошепотів він.
— Ууу… Я вчасно повернулась!

Ці слова трохи шокували. Пам’ятати перший секс — окей, але й дату?..
— Не вигадуй. У будь-якому випадку ми цей день проведемо не вдома. Все, чоловіче, відпусти мене — я піду годувати дитину, — звільняючись з обіймів і тягнучи мене на кухню, сказала мама.
— Мамо, я вже не дитина, сама впораюсь.
— Сиди. Поки я смажу омлет, ти мені все докладно розкажеш. І не смій брехати! Ти або пішла мовчки, або він не повірив, що підеш — інакше не прийшов би перевіряти.
— Він приходив? Нічого не готуй, я не голодна.
— Прийшов слідом за тобою, постояв на порозі й пішов. Доню, я слухаю.
— Ну, мабуть, не повірив, — опустивши очі, відповіла я. — Ми посварилися. У цих стосунків не було майбутнього. Я вдячна йому, що допоміг поставити крапку. Я пішла сама. Він не виганяв, але й не тримав. Я в порядку, просто хочу побути одна, — поцілувавши маму, я пішла до своєї кімнати.

Увімкнувши ноутбук, розкладала речі. Дзвінок у скайпі привернув увагу. Дзвонила Саша. Зітхнувши, я зрозуміла — мене чекає черговий допит.
— Люба, це правда? Ти його кинула? — знову запитала Інга.
Після короткої розмови, пославшись на втому, я втомлено впала в ліжко. Було боляче, прикро, але зовсім не хотілося плакати. Чи то гордість не дозволяла, чи я ще не до кінця усвідомила, що сталося.

За сніданком я повідомила батька про намір повернутись до навчання. Він це рішення схвалив, сказав, що довідки від лікаря вистачить. Увечері привезе розклад.
До приїзду доньки я коротала час як могла: займалась спортом, тренувала магію, сиділа у дворі й навчалась керувати вогнем. Мама із зацікавленням спостерігала за моїми заняттями.