Глава 20

— Влад, не спи, мені страшно, — перелякано прошепотіла, притиснувшись до нього.
— Лер, я кілька діб не спав, дуже втомився, не переживай, ніхто сюди не залізе.

Він заснув.

Тихо й моторошно. Десь щось тріснуло — я підскочила. Моя хвора фантазія малювала жахливі картини. Вовки? Які там вовки! Зомбі, що кишать унизу, дряпаються на дерево, щоб нас зжерти. Я намагалася думати про щось хороше — про квіти, море, доньку, — але страх не відступав. Закутавшись у ковдру, забилася в куток і чекала світанку.

— Господарі? Агов! — почулося знизу.
— Рік? Залазь! — як же я була рада.

Хлопець піднявся й здивовано втупився у сплячого Влада.

— Я тут! — помахала йому з кутка.

Він ледве стримав сміх.

— Чого ти там сидиш?
— Мені було страшно.
— Ага! У кутку безпечніше? Чи тебе там не помітять?
— Не смішно! Вночі страшно: у ліжку труп, дверей немає, нічого немає, — пробурмотіла я, вибираючись із кутка та вмощуючись у кріслі.
— Тримай, Катя їжі зібрала, кава в термосі, — простягнув він мені доволі об’ємний пакет.
— Спасибі, справді їсти хочу. Склади компанію?
— Ні, я не голодний, от пивка б випив.
— Ти тут усе знаєш, бери сам, — я з насолодою їла, а він пив пиво.

— Сашка аж пищить від радості, що ви разом.
— Вона не образилася за зіпсоване весілля?
— Ніхто ж не знає, якщо Катька не проговориться. Принаймні поки що мовчить.

— Вампирич? Вставай уже, скоро полудень, дрихнеш, ледарю.
— Відчепися, вовчара.
— О, процес пішов! Давай вставай!

Влад перевернувся на бік і рукою пошарив по постелі.

— Де Лера?
— Хто його знає, де вона. Я прийшов, ти спиш, її немає.

Влад підскочив.

— Як це немає?! — він обернувся в наш бік.

Валарик засміявся.

— Вовчара, чорт забирай, я тобі це пригадаю! — вампір підвівся з ліжка й рушив до нас.

— Слухай, мужик, мені було б спокійніше, якби ти був у трусах, — обурився Рік.
— Ти мене не цікавиш, — спокійно відповів Влад.
— Від серця відлягло! Але все одно, ти б міг хоч чимось прикрити… — не вгамовувався перевертень.

Вампір підійшов до мене, потягнув за ковдру:

— Ходімо спати.
— Яке спати? Надворі день, ти зовсім обледащів, клыкастий.
— Рік, тобі пора!
— Совісті в тебе немає! Бігав до них, хвилювався, а він… «Рік, тобі пора!» — передражнив Валарик. — А те, що ти завдав моїй психіці непоправного удару, тебе не хвилює? Ходиш тут, розмахуєш своїм… хвостом!
— Рік, матір твою наліво, брысь! — засміявся Влад.
— Я тобі не кіт, щоб «брыськати»! Я вовк! І гордо видаляюся сам! Не дзвони мені, негіднику! — театрально виголосив, відходячи, перевертень.

— Що ніж робить у кутку?
— Мені було страшно вночі.
— Лер? Ти всю ніч просиділа в кутку з ножем? — я кивнула. — То виходить, що зі мною поруч страшніше, ніж одній у кутку? — він образився.
— Влад, ти ж навіть не дихав. Тут усе відкрите… страшно дуже.

— Давай ти спатимеш вночі, а я вдень. Так не буде так страшно? — запитав він. Я знизала плечима.
— Тимчасово. Через три дні повернемося додому — до батьків, до доньки.
— Гаразд.
— Але тільки на вихідні. Житимемо тут до зими — тренування на свіжому повітрі, загартування.
— Нізащо! Я тут помру від страху, — рішуче замахала руками я.
— Обіцяю вирішити питання з дверима. Вже цих вихідних, — урочисто пообіцяв вампір.
— Останнє питання. Мені що, три дні ходити в самих панчохах?
— Можеш і без них. Не бачу проблеми, — прошепотів він, цілуючи мене.
— Ммм… А бігати без них? При Ріку ходити? Додому так йти?
— Все, зрозумів, — зітхнув Влад. — Я швиденько в супермаркет, куплю необхідне і заберу твої речі, що залишилися у нас.
— Куди ти? Я боюся, — вчепилася в його руку я.
— Надворі день.
— Влад, мені страшно, а тому ще страшніше залишатися одній.

Трохи подумавши, він порився в шафі.
— Одягай. Єдина річ, що прикриє твою п’яту точку, — простягнув мені футболку.

Натягнувши її, я глянула в дзеркало. Виглядало доволі непогано. Трохи підтягнула вниз — вийшла сукня-міді, а панчохи видно, краса.

Влад тим часом говорив телефоном, не зводячи з мене очей. Дочекавшись, коли він закінчить розмову, я звернулася до нього:
— Дивись, схоже на маленьку чорну сукню. Тобі подобається?
— Угу.
— Я з тобою розмовляю! Про що ти взагалі думаєш?

Він поклав телефон на стіл.
— Прикидав, скільки часу потрібно вовку, щоб добігти сюди. Вийшло хвилин десять.
— І що?
— У мене є трохи часу, щоб показати, як мені подобається твій вигляд.

— Ми тут! — роздався голос Валаріка.
— Ми теж, — озвався Влад, натягуючи сорочку.

— Лєра!
— Катюха! — ми обійнялися.
— Я тобі печива принесла, — підморгнула вона.
— Дівчата, ми ненадовго.
— Не поспішайте, нам треба побалакати, — відмахнулася Катя.
— Ну, звісно! Обговорити, як, скільки — це святе! — хмикнув Влад.
— Ой, вампіре, я з дитинства чула, який ти маніяк, мене більше Лєра хвилює, як вона тебе витримала. Ідіть уже! — підганяла вона хлопців.

Влад підійшов до мене й чмокнув у губи. Ще. Ще. І ще.
Рік не витримав і потягнув його за пояс.
— Ходімо! Присмоктався.

Влад простягнув мені телефон.
— Подзвони батькам, — знову поцілував і пішов.

— Що ти з ним зробила? Де наш буркотун і грубіян? Це ж кошеня! — здивовано глянула Катя їм услід.
— Тигреня. Катюш, я мамі зателефоную, потім поговоримо.
— Оке, я поки каву наллю й печиво дістану.

Я набрала мамин номер.
— Привіт, мам, пробач, що не дзвонила…

Десять хвилин потому я поклала слухавку.

— Дивина, він залишив тобі свій телефон, — жуючи печиво, зазначила Катя.
— У нього їх купа: один розрядиться — другий увімкне, а потім усі гуртом заряджає. Тут же електрики немає.
— Продумано. Ой, Боже! Навіть на заставці ти! Суцільне «мімімі»! — скорчила вона кумедну гримасу.