Глава 16

Зібравши необхідне у невелику валізу, я спустилася вниз. Влад із батьком розмовляли. Вручивши валізу чоловікові й цмокнувши тата в щоку, я сіла в машину. Влад вийшов слідом.

— Лер, ти не думала про нас? — заводячи двигун, запитав Володимир.

— Про що? — не зрозуміла я.

— Про кого, — поправив він.

— Ти про що?

— Чи не хочеш пожити зі мною?

Я зітхнула. Він різко загальмував.

— Подивися на мене, Лера. Я тобі подобаюся як чоловік?

— А сам не знаєш? Навіщо питати очевидне?

— Жінко, навчися прямо відповідати на запитання, а не ухилятися.

— Так! Ти мені подобаєшся як чоловік! Але я боюся.

— Боїшся, що я пересплю з тобою і кину? — посміхнувся він.

— Менше підслуховуй чужі розмови! Про що з тобою взагалі говорити, якщо ти й так усе знаєш?

— Якби знав усе, не питав би! Чорт, я довго не витримаю. Ти ж розумієш, що дочекаєшся, поки я зірвуся і просто візьму те, що належить мені!

— Ого…

— Валеріє! Краще мовчи! — різко перебив мене Влад. Далі ми їхали мовчки.

— Оце так палац… — захоплено прошепотіла я, оглядаючи будинок.

— Він будувався як особняк, але твій батько захотів жити окремо. Сашко тобі все покаже. А я поки що віднесу валізу до твоєї кімнати.

Влад пішов, а я залишилася одна у величезній вітальні. Розкішно до непристойності. Все витримано у кавових тонах. Величезний камін із химерною ліпниною, з одного боку — барна стійка з винною стінкою, з іншого — кована підставка для дров. Навпроти каміна — м'який куточок і кавовий столик. На стіні, що розділяла вітальню і коридор, висів великий плазмовий телевізор. Біля сходів, що вели на другий поверх, стояв величезний стіл зі стільцями.

— Тут ми відзначаємо сімейні свята. Запалюємо камін. Це така собі традиція, — раптом поруч опинилася Саша.

— Як тут усе шикарно… — я не переставала захоплюватися. — А стіл під сходами сховали? — засміялася я.

— Можна й так сказати. Їдальні в нас немає, ми з Інгою зазвичай їмо на кухні. Цей стіл накриваємо тільки на свята, а в інші дні він просто декорація та місце, куди всі кидають ключі, — посміхнулася Саша. — Ходімо, покажу дім.

— А можна спочатку бібліотеку? — перебила я її.

— Звичайно! Я тобі все покажу, а далі вже сама досліджуватимеш. Отже, на першому поверсі — вітальня, кухня, велика бібліотека, спортзал, критий басейн…

— У вас навіть лазня є?

— Ага. Не знаю, що в ній чоловіки знайшли, але взимку їх звідти не витягнеш. Засідають компанією, а потім з криками валяються в снігу.

— Святеє святих — кабінет Влада, — продовжила Саша. — Туди без запрошення не заходять. Але на братів це правило не діє.

— А другий поверх?

— Там житлові кімнати. Усі двері зачаровані звукоізоляцією, бо вампіри ж вухасті, усе чують. Жодного особистого життя! Праворуч — наші кімнати, ліворуч — Влада і твоя. Ну, тобто твоїх батьків. У кожної своя ванна. Ходімо, покажу.

Добре, що моя кімната була на початку коридору — не довелося запам’ятовувати довгу низку дверей. Вона виявилася просторою та світлою. Я сіла на величезне ліжко.

— Пробач, кімната не надто житлова, але все необхідне є, — зніяковіло сказала Саша.

— Саш, усе просто супер! І ліжко таке велике…

Саша сіла поряд.

— Сподіваюся, ти не сама на ньому спатимеш. І досить уже про страхи! Бери від життя все, поки молода.

— Ой, візьму, не хвилюйся. Я вже вирішила — спочатку видам тебе заміж, а потім займусь своїм життям, — жартома сказала я.

Саша схвально підморгнула.

Два дні минули непомітно. Ми постійно кудись їздили, щось вирішували, обирали. До весілля залишалося всього чотири дні. Саша стала сама не своя — зривалася через дрібниці, то кричала, то плакала. Розуміючи, що так справи не буде, я зателефонувала Каті й відправила обох у SPA, а сама взяла на себе всі турботи на сьогодні.

Я переговорила з організаторами, переглянула план церемонії, пройшлася по локаціях, перевірила доставку меблів, текстилю, навіть замовила стрижку газонів і чистку басейну. Господи, басейн ще й прикрашатимуть білими ліліями та лебедями!

Коли робітники привезли каркаси наметів, я вказала, куди їх скласти, і знесилено плюхнулася в плетене крісло біля басейну.

— Втомилася?

Я здригнулася від несподіваного голосу.

— Влад, відійди в тінь, сонце сильно пече.

— Не згорю. Але приємно, що ти переживаєш.

— Я давно вже в нормі, просто це справжній дурдом… Таке враження, що на весіллі гулятиме все місто.

— Так і буде. Сашка ж Корольова. А на королівському весіллі всі гудуть.

— Жах. Недовго й з котушок злетіти.

— Саша більше за мене переживає… Боїться, що я знову все зіпсую, — зізнався Влад, задумливо вдивляючись у далечінь.

— Якщо зіпсуєш — я тебе сама вб’ю.

— О, спробуй.

— Коли ти спиш, ти нічого не відчуваєш…

Влад усміхнувся:

— Люба, якщо ти про той поцілунок, коли я спав, то я все відчув.

І пішов.

За вечерею я відзвітувала перед Сашком за виконану роботу.

— Зробила абсолютно все й нічого не забула.

— Яка ти розумниця, стільки всього сама переробила... Не варто було мене відправляти.

— Варто, Сашко. Ти своїми нервами всіх доконаєш.

Я поглянула на подругу й перевела погляд на Інгу.

— Дівчата, а чому ми завжди вечеряємо самі? Де чоловіки?

— По своїх кутках кров п’ють, не хочуть, щоб ми це бачили, — відмахнулася Інга.

— І так завжди?

— Іноді сидять із нами, але рідко. Ось чому недільні вечері такі цінні. Тоді ми всі разом.

Я подивилася на сумні обличчя дівчат.

— Нічого, весілля відгримить — і все повернеться на свої місця. Треба привчати їх бути поруч.

— Цим чоловікам по п’ятсот років, їх уже не перевчиш, — хмикнула Саша. — Але нехай. Головне, що вдома й не вештаються бозна-де.

Ми ще трохи поговорили, обговорили план на завтра й розійшлися.