Глава 15

Я ходила між полицями з одягом. Усе, що подобалося, виявлялося замалим.

— Вам допомогти? — до мене підійшла дівчина-консультант.

— Якщо можливо. Потрібна легка форма для спорту. Майка, шорти, бажано вільні та чорного кольору.

— Думаю, маю щось для вас, — кивнула вона.

Шорти підібрали швидко, але футболки тиснули в грудях, а майки непристойно обліплювали тіло. У результаті ми зупинилися на чорній чоловічій майці. Додали кросівки й підтримуючу білизну.

Розплатившись і подякувавши дівчині, я пішла шукати маму. Пробігаючи повз ювелірну крамницю, пригальмувала, дивлячись на вітрину.

За своєю природою сороки я любила все блискуче й красиве. Мою увагу привернув браслет у грецькому стилі. Начебто нічого особливого — шматок зігнутого металу з орнаментами, але він ідеально пасував би до сукні дружки.

— Щось сподобалося?

Я обернулася й побачила Ніколаса.

— Так, браслет.

— Цей? — він узяв прикрасу з вітрини й одягнув мені на руку.

— Так, цей.

— Дарую.

— Ні, дякую, я не прийму від тебе такий подарунок.

— Валеріє, ми якось некрасиво познайомилися, і все пішло не так. Щиро перепрошую за свою поведінку. Прийми браслет на знак примирення.

Я з недовірою подивилася на хлопця.

— Справді, не хочу більше з вами обома сваритися, — додав він.

— Добре, повірю. Мир?

Ми потисли один одному руки.

Рівно о сьомій я стояла на вулиці.

Влад тихо підкрався ззаду й смикнув мене за майку.

— Вічно ти звідкись вискакуєш! — скрикнула я.

— Класна маєчка, — хмикнув він.

— У тебе теж.

Майки в нас були однакові.

— Побігли?

— Що, уже?

— А ти як хотіла? На машині до лісу?

— Тільки біжи не по-вампірськи, — попросила я.

Він кивнув.

Я видихнулася ще до лісу й ледве пересувала ноги. Біля узлісся Влад зупинився.

— Відпочинь.

Мовчки кивнула, сперлася на дерево.

Раптом просто переді мною з лісу вийшов величезний вовк. Він спокійно підійшов і легенько штовхнув мене лапою.

Я від несподіванки гепнулася на п’яту точку й перелякано витріщилася на звіра.

Він теж сів і підняв лапу.

— Лере, привітайся з Ріком, — сказав Влад.

— А? Це Рік?

Фух, переляк як рукою зняло.

Я продовжувала сидіти й дивитися на звіра, дивуючись його розмірам.

Простягнувши руку, взяла його за лапу.

Не стрималася й обхопила за шию, почала тискати.

— Ти такий милаха, пухнастик...

Вовк загарчав і смикнув мене за руку.

— Поганий собачка, — удавано ображено сказала я.

Рік знову загарчав.

— Він вовк, а не песик, — перекривив мене Влад. — Ідемо за ним.

Ми йшли хвилин п’ятнадцять, поки не зупинилися біля невеликої річки.

Я завмерла, милуючись краєвидом.

— Яка краса ааааа...

Моє захоплення перетворилося на вереск, коли Валарик зіштовхнув мене в річку.

Усі мої спроби вибратися закінчувалися його злим гарчанням. Він не підпускав мене до берега.

Влад мовчки стояв у тіні.

Води було до пояса, течія досить сильна, мене била дрож від холоду.

— Р-Ріку, будь ласка, випусти мене, — цокотіла я зубами.

Він хитнув головою й вишкірився.

— Що т-ти хочеш? Щоб я поплавала? Добре...

Мене тупо зносило течією. Я вставала, намагалася повернутися, і знову зносило далі.

— Все, вилазь! — нарешті скомандував Рік.

— Коли т-ти встиг звернутися? — тремтячи, вилазила я з води.

— Це неважливо. Важливо те, що ти плаватимеш тут щодня, доки не зможеш з легкістю долати течію. Влад, вибач, але вона взагалі ні до чого, не готова.

— Бачу, — кивнув вампір.

— Перш ніж тренуватися по-справжньому, почніть із малого. Хоча б із того ж сексу! Пострибай кілька діб на ньому — і то більше толку буде, — бурчав перевертень.

— Злий т-ти... — продовжувала цокотіти зубами я.

— Я справедливий. Краще так, ніж після кожного купання із запаленням валятися. Поживи кілька тижнів із Владом у лісі, позагартовуйся, потренуйтеся, розімніть м’язи. А потім уже мене кличте.

— Мені холодно. Апчхі! — чхнула я.

— Ось, будь ласка, дитина мегаполісу, — розвів руками Рік. — Неси її додому.

Цієї ж ночі я злягла з застудою. Два дні пролежала пластом із високою температурою. Навіть толком із донькою не змогла поспілкуватися, щоб не заразити.

На п’ятий день, натягнувши майку та шорти, вийшла бігати в саду, чим здивувала маму.

Увечері, розмовляючи з Сашком по скайпу, отримала повідомлення від Влада:

ХорС: Як здоров’я?

ЛеріЯ: Твоїми молитвами.

ХорС: Злишся?

ЛеріЯ: Ні! На що мені злитися!

ХорС: Все ж сердишся.

ЛеріЯ: Так, злюсь! Важко було зайти провідати? Або заразитися боїшся?

ХорС: Я провідую тебе щовечора.

ЛеріЯ: Невже?

ХорС: Я й зараз поряд.

ЛеріЯ: Подумки? Чи ти в інвізі?

ХорС: Це що таке?

ЛеріЯ: Ти невидимка?

ХорС: Лере, годі злитися. Я справді відвідую тебе щовечора.

ЛеріЯ: Добре. Як я зараз виглядаю?

ХорС: Нездорово.

ЛеріЯ: У чому я?

ХорС: У рожевій нічнушці, напівпрозорій, у чорній білизні. Труси, до речі, могла б і пристойніші вдягнути! Волосся зібране в хвіст, п’єш чай, спілкуєшся з Сашком і лаєшся на мене.

ЛеріЯ: О_о.

ХорС: 😉

Я різко підхопилася й відсунула штору. Нікого.

ЛеріЯ: Ти де?

ХорС: Завжди поряд. Приємних снів.

Прийшло у відповідь.

— Лер, ти чого так підскочила? — здивовано спитала Саша.