Глава 13

Доївши свій обід, я пішла шукати дорогу до магічного факультету.

— Привіт, — пролунало ззаду. — Ти Лера Хорсова?

Обернувшись, побачила високу смагляву брюнетку з котячими очима. Вона здавалася знайомою. Дивилася на мене зеленими очима й усміхалася, потім, граційно похитуючи стегнами, підійшла ближче.

— Так, я Лера. Привіт.

— Катя, молодша сестра Саші, — посміхаючись, простягла витончену руку для вітання.

— Ви дуже схожі, — ми обмінялися рукостисканням.

— Саша просила доглянути за тобою. Ти в нас тепер зірка — захомутала головного холостяка міста. Купа скривджених фанаток.

— Фанаток? — я усміхнулася. — Думаєш, зловлять і поб'ють?

— Ні, побояться, але нерви помотають.

— Здається, вже мотають. Ті дві білоброві тягаються за нами зранку, — кивнула я в бік дерев, за якими, не надто ховаючись, стояли дві білявки.

— Сестри-болонки, — хмикнула Катя. — Три роки вони були найвірнішими фанатками Влада. Їм, бідолашним, так нічого й не перепало. А тут ще й ти, дружино, з’явилася.

— Я не дружина...

— Ой, гаразд! Бачила, як ви за руки тримаєтеся, усмішки до вух, весь час разом. Влад так взагалі: то волосся тобі поправить, то сумочку понесе, а як поцілував на прощання — пів їдальні мало не померло від заздрощів. Я за цим спостерігала, розчулювалася, — сміючись, перебила мене дівчина. — До речі, вітаю! Асасини — суперський вибір.

— Дякую, але боюся, що не потягну, — знизала я плечима.

— Потягнеш. Влад допоможе. До речі, Сашко теж, щоправда, вона зараз несамовита через весілля.

— Це нормально. Катю, ти не поспішаєш?

— Ні, буду з тобою, поки ЛЮБИЙ тебе не забере, — навмисне прокричала вона голосно.

Ми прогулялися магічним факультетом. На відміну від фізичного, він складався з аудиторій та кабінетів. Я взяла розклад занять, потім ми випили кави й посідали на лавці недалеко від паркування.

— Щось Влад затримується, — вкотре глянувши на годинник, сказала я.

— Нічого, почекаємо. Тільки до хати мене підкинете?

— Звісно, Катюш, підкинемо.

Нарешті з’явився Влад, і ми дружно попрямували до паркування.

— Привіт, Катю. Охороняла моє чудове непорозуміння? — посміхаючись, привітав її Влад.

— Не називай мене так! — обурилася я.

— Прикольно! — оцінила Катя.

— Влад, треба відвезти Катю додому.

— Без питань.

— Який він милий із тобою, — прошепотіла мені на вухо дівчина.

— Катю, я чую, — з сарказмом зауважив він.

Ми зупинилися біля чорного кабріолета.

— Гарна іграшка, — оцінила машину я.

— «Астон Мартін»! — захоплено вигукнула Катя й застрибнула на заднє сидіння.

— Подарунок братів. Тобі подобається? — спитав Влад.

Я мовчки кивнула у відповідь.

— Лови, — він кинув мені ключі.

— Ти пускаєш мене за кермо своєї машини?

— Пускаю. Сідай, — усміхнувся вампір.

Сівши за кермо, я не стримала емоцій і міцно обійняла Влада.

— Їдь уже, — сміявся він. — Цікаво, як би ти відреагувала, якби я подарував тобі цю машину?

— Та я б з тебе місяць не злазила! До того ж у цій же машині!

— Катя! — в один голос вигукнули ми, сміючись.

Доставивши Катю додому, ми поїхали до мене.

— Дякую, ти мені сьогодні дуже допоміг.

— Це мій святий обов’язок. Я ж повинен дбати про тебе — ти моя жінка.

— Мені потрібен час, щоб звикнути до цього. Думаю, тобі теж нелегко кинути вільне й щасливе життя через... непорозуміння…

— Чудове непорозуміння. Легко. Чи я такий поганий для тебе? — подивившись мені у вічі, запитав Влад.

— Навпаки, надто ідеальний.

— Я? Офігєти! То що не так?

— Не думаю, що тобі цікаво розважати мене й грати перед усіма.

— Почнемо з того, що я не граю. Коли так вийшло, то так тому й бути. Дбати про тебе — це нормально. Ти не чужа для мене, улюблене чадо мого брата. У будь-якому разі я б опікувався тобою, як племінницею, поки ти не освоїшся остаточно. І цілую я тебе по-дружньому. Навіть по-родинному, так би мовити.

— По-дружньому? Страшно уявити, як це буде не по-дружньому, — Влад знизав плечима.

— Найцікавіше те, що я давно не цілував жінок. Але гадаю, це буде не просто безневинний поцілунок у губи, — задумливо відповів він.

Тут уже здивувалася я:

— То ти загалом не цілуєшся? Що ти з ними робиш?

— Хочеш із подробицями?

Він трохи помовчав, спостерігаючи, як я заперечно мотаю головою, і продовжив:

— Не вважаю за потрібне цілувати малознайому жінку, від якої мені потрібен тільки секс. Ім’я якої я навіть не питав.

— Фу, — зморщивши носа, подивилася на Влада.

— Ти така смішна, коли кривишся, — він усміхнувся.

— Невже за п’ятсот років ти не нагулявся? Чи не хочеш стабільності? Чи в житті одна радість — секс?

— Ууу... Пішли серйозні розмови, — Влад хмикнув і зітхнув. — Так, зараз секс — це одна з небагатьох радостей у житті. Іноді хочеться стабільності, але ще не зустрів такої, з якою було б цікаво просто поговорити. Хоча ось із тобою цікаво. Ти смішна і геть ненормальна, з тобою не нудно. Я серйозно задумався, чи варто тебе віддавати іншому, чи залишити собі.

— Через тиждень сам благатимеш батька забрати мене назад! Я, правда, ненормальна, — ми засміялися.

— У цьому я ще в лісі переконався, коли отримав від тебе туфлею по морді.

— Я просто дурницю зробила, з переляку стукнула. Зайдеш?

— Ні, йди відпочивай. Завтра почну ганяти тебе! — пригрозив він.

Поцілувавши його на прощання, я відчинила дверцята машини.

— Іди вже, досить мене дражнити, — сміючись, він буквально виштовхав мене і поїхав.

— Не просто, а стовідсоткова дурниця! — на порозі стояла мама, хитаючи головою.

— Мам? Ти все чула?

— І чула, і бачила, — махнувши рукою, зайшла в будинок. — Лера! Не дури, бери Влада в оборот, тим більше він не проти.

— Мамо! Мені потрібен час! Звикнути до того, що той, у кого я закохалася, — вампір, та ще й мій дядько! У нас немає майбутнього. Десь бродить моя половинка, хай йому грець! Не можна було з'явитися раніше за Влада? У мене так і не буде нормальної родини, — сівши на сходи, заридала.