Глава 10

П'ята пляшка добігала кінця. Наші телефони періодично дзвонили, але ми повідомили всім, що у нас дівич-вечір, і більше нас не турбували.

— Так нецікаво, — буркнула Саша. — Гаразд, ми дрібнотою були, але ви дорослі. Ну, ти, дівчино, а він? Він же очима тебе поїдає і… не чіпав?

— Саш, добре, що не чіпав. Значить, вона його цікавить не як сексуальний об'єкт, — втрутилася Інга.

— Дівчатка, перестаньте. Він просто не хоче засмучувати тата… ну, брата свого. Тому й не чіпає, — відмахнулася я. — І взагалі… Я поцілувала його. Не стрималася.

— О! А він?! — пожвавішала Саша.

— А він… він помер. Не відчував.

— Як помер? Куди він помер?! — сполошилася Інга.

— Ну… спав.

— Тьху ти! Не лякай так, — схопилася за серце магічка.

— Я його поцілувала, губи такі холодні… і подумала, як це — займатися сексом із таким холодним тілом.

Дівчата вибухнули сміхом.

— Ага, значить, думала про це! Секс із вампіром — це щось! А твій, кажуть, у ліжку взагалі звір, — прошепотіла Інга.

— Він не мій! Не мій! — я розвела руками. — А шкода…

Дівчата тільки перезирнулися й засміялися ще дужче.

— Гаразд, здаюся. Подобається він мені. Але боюся, що я йому — ні.

— Інго, вона дурепа? — обурено обернулася Саша до подруги.

— Леро, ми тобі скільки твердимо!

— Сашо, не кип'ятись. О, Влад! Привіт! — помахала вампірові Інга.

— Привіт, красуні, — він підійшов до нас.

— Ми тут відпочиваємо.

— Дивлюся, добре відпочиваєте.

— Ти стежиш за нами? — примружила очі Саша.

— Ні. Просто зайшов. Робити нічого.

— А це ж твій ресторан.

— Наш. Із братами, — уточнив він.

— Владе, ось скажи своїй жінці…

— Сашко! — штовхнула я вовчицю.

— Ай, Леро! Дай сказати! — але вона раптом замовкла.

— Що сказати? — запитав він, переводячи погляд із мене на неї.

— Не пам’ятаю. Вона мене перебила! — Саша штовхнула мене в плече.

Влад засміявся.

— Дзвоню братам, хай вас заберуть.

— Ми самі. А Лера?

— Ні, Леру я сам. Інакше вона ще якихось чудес набереться.

— Точно проведеш? Дивись, скривдиш — порчу наведу!

— Інго, ти світлий маг, а не відьма.

— Та що ти кажеш?! — магічка підняла палець і тицнула Владові в плече. — Тоді чоловіче безсилля тобі!

— Що це таке? — не відриваючись від телефону, запитав він.

— Простіше кажучи, нестояк!

— Ясно.

— Інго… Щось він не злякався, — підсумувала Саша.

— Бачу.

— Наведи, — серйозно сказав він.

— Дурень ти! Тоді ж із жінками не зможеш!

— Поки моя жінка не надумає, мені й не потрібно. Інших не хочу. Усе, пані, підйом на повітря! Чоловіки чекають, — він встав і пішов.

— Ти чула?! Я навіть протверезіла! — видала Інга.

— Ну, молодець мужик. Прямо заявив, що хоче, і з твоєю думкою рахується. Леро, все у твоїх руках!

Саша піднялася й узяла сумку.

— Не зрозуміла… Він це про мене сказав? — отямилася я.

Дівчата засміялися.

— О-о-о… — дивлячись на нас, що виходять на вулицю, тільки й зміг вимовити Олег. — Ви скільки випили?

— П'ять, — коротко відповіла Інга.

— Пляшок, — уточнила Саша.

— Як ти ще на ногах стоїш? — звернувся до дружини Олег.

— Вже не стою, — відповіла вона й гепнулася, як підкошена.

Спіймавши дружину, Олег зітхнув і посадив її в машину.

— Привід був так напитися? — запитав він.

— Дівич-вечір.

— Ясно.

Ігор, склавши руки на грудях, мовчки дивився на Сашу.

— Мусику, ну напилася. Разок же можна! Я більше не буду, чесно-чесно!

Він похитав головою.

— Що за «мусик»? У машину сідай.

— Як скажеш, мій вампірище.

— Сашо!

— Усе, мовчу.

Я стояла, дивилася на них і посміхалася.

— Чого стоїмо? Третя товаришка по чарці, застрибуй! Відвеземо, — покликав Олег.

— Я проведу її, — пролунало позаду.

Попрощавшись, вони поїхали.

— Ногами дійдеш? — з усмішкою запитав Влад.

— Дійду.

Ми йшли мовчки. Я весь час спотикалася, зняла туфлі, але це не допомогло.

— Дивно виглядаєш у тапках і штанях. Де сукня? Туфлі?

— Це і так туфлі без підборів. Нормальний одяг для походу магазинами.

— Тоді чому після нього їх не носиш?

— Бо це був похід, після якого я вирішила, що більше не одягну підбори. Щось мені недобре…

— Сядь, посидь.

— Може, ти підеш?

— Ні. Якщо соромишся, можу відвернутися.

— Тьху… Додому якось дійду.

Штормило мене сильно, нудило.

— Леро, тебе хитає. Якщо погано — вирви.

— Ні… Можеш донести мене додому швидко?

— Захитає. Дурна п'яна, йди сюди, — він потягнув мене до газону. — Лягай на спину, голову набік.

Я лягла. Земля була прохолодною, і нудота трохи відступила.

Він сидів поруч.

— Тобі краще?

— Трохи попустило… — спробувала встати й тут же впала.

— Влад?

— Що?

— Чому ти весь час хапаєш мене за груди? — запитала я, дивлячись на його руки, що знову опинилися на моїх грудях.

— Не знаю. Вона сама мені в руки потрапляє, — не без сарказму відповів він, але рук не прибрав.

— Досить мене лапати! І взагалі, що ти до мене причепився?! — вирвавшись із його обіймів, я поповзла геть.

— Намагаюся тебе довести додому… Куди ти повзеш?

— Мені погано!

— Лежи, блін, і не сіпайся. Боїшся, що твою долю відлякаю? — засміявся Влад.

— Угу! Лежу й боюся! — вигукнула я. — А якщо Рік має рацію і ти моя доля?.. Взагалі, як дізнатися, що хтось твоя половинка?

Він зітхнув і серйозно відповів:

— Мабуть, просто відчуєш. Запитай у батьків, я в цих справах не дуже.

— Мамі пощастило. Такий, як татко, — один на мільйон.

— Це йому пощастило зустріти твою маму. Вона змусила його змінитися, стати добрим батьком, вірним чоловіком, дідом.