Глава 9

Ресторан був невеликим, але досить затишним. Умостившись у кутку на м'яких диванах, ми вивчали меню.

— Нам шампанського, а зі стравами ще визначаємося, — сказала Інга офіціантові, що підійшов.

— М'яско, я буду м’ясо, — пробурмотіла Саша, гортаючи меню.

— Ти завжди хочеш м’яса, — спокійно відповіла Інга.

— Я ж вовчиця. Леро, ти визначилася чи порадити щось?

— Я візьму салат.

— Почалося. Я запросила – я і плачу!

— Мені треба худнути, — зніяковіло відповіла я.

Інга хмикнула.

— Це каже та, яка за першу ж добу в місті звела з розуму своїми формами головного вампіра.

— Побила його! — додала Сашко.

— Так, побила! А потім стала його жінкою!

— До речі, Інго, що там про руни? Вампіра? — перебила я. — Розкажи докладніше, який він?

Сашко хихикнула, попиваючи шампанське. Інга загадково посміхнулася.

— Доля тобі бути з вампіром, але я ж не ворожка. З ким саме — не знаю, і описати не можу, — ухилилася вона від відповіді.

— Шкода… Так хочеться свого особистого вампірчика, — зітхнула я.

— Дивна, а Влад? Ось уже в тебе є вампірчик. Бери, користуйся, зважаючи на все, він не проти, — засміялася Саша.

Я відмахнулася.

— Який там «користуйся»… Ні, ну я не проти сексу без зобов’язань, але боюся, що закохаюся. Надто вже він, гад, гарний.

— Це так. Закохатися в них легко, ми своїх монстриків вистраждали, — посміхнулася Інга.

— Сашка в Ігоря з юного віку закохалася, за Валариком бігала до них додому.

— Валарик — ватажок нашої зграї, він до Влада ходив, — додала Саша.

— Ми знайомі, — кивнула я.

— Ого, вже й з Ріком знайома?

— Так. Ну так далі що, бігала вона до них? — нетерпляче відмахнулася я.

Інга продовжила:

— Вони на неї й уваги не звертали: бігає дитина та й нехай. Поки ця дитина гризти дівчат не почала. Але не всіх, а лише тих, хто до Ігоря ліз. Поржали з неї. Ігор попросив її не кусатися, пояснив, що вона ж дівчинка, має бути лагідною. Жартома сказав: «Іди додому, виростеш гарною — одружуся». Він пожартував, а Сашка запам’ятала.

— Мені як шістнадцять стукнуло, приперлася до них: «Одружись!»

— Не рано у шістнадцять? — здивувалася я.

— Для нас, вовків, нормально.

— І що Ігор?

— Офігів, сказав: «Іди-но, дрібна, додому», — прогнав, коротше.

— Сашка приставуча, йти не хотіла, поки Валарик злий не прибіг і не гаркнув. Тоді хвіст і підібгала. Прибігла до мене, ридає: «Жити не хочу». Ледве заспокоїла. Поговорили, вирішили діяти інакше. Робити з неї леді.

— Стиль змінили, зачіску змінили, — кивнула Сашко.

— Вибач, що перебиваю. А ти тоді з Олегом уже була?

— Ні, я з дідом росла, ботанічила, навіть у бік хлопців не дивилася. В Олега закохалася з першого погляду, коли з Сашою у клуб пішла.

— Я зараз заплутаюся, — мені стало смішно. — Давай спочатку за Сашу, потім за тебе, і я більше не перебиваю.

Дівчата засміялися.

— Отож, пішли ми в клуб, де на той час хлопці зависали, — продовжила Інга. — Дівок біля них — тьма, а вони на своїй хвилі: п’ють віскі, розмовляють. Я Сашу штовхаю: «Йди, вибачся, поспілкуйся». Вона вперлася: «Пішли зі мною і все».

— Ага, тягну Інгу, підходимо. Я вся така скромна: «Здрастуйте, Ігоре, можна з вами поговорити?». Він зітхнув: «Говори вже, що треба». Я вибачилася за нахабство, за завдані незручності. Він: «А, це ти, дрібна? Не впізнав. Гаразд, забули. Іди, гуляй». Встав, взяв якусь телицю і пішов. Ох, як я вила.

— Через кілька днів мене кличе Рік: «Приходь, Ігор прийшов, поговорити хоче». Я летіла до нього з усіх ніг. А він…

— Що? — я затамувала подих.

— «Що за красуня з тобою була?» — каже. Я розповіла, а він дав мені шоколадку і пішов.

— І що було далі? — я вся напружилася.

— Ми шукали її два тижні, — перервала тишу Інга. — Я тоді тільки вчилася читати по рунах і змогла приблизно описати, де вона. Ігор сам пішов по неї. Далеко Сашка забігла. Потрапила в капкан, вибратися змогла, але зараження підхопила й помирала біля боліт. Ігор знайшов її, потихеньку ніс додому, зцілюючи кров’ю. Спершу моралі їй читав, про подругу запитав для брата, а його серце вільне. Сказав, що такими витівками Сашка його не отримає. Але він приходив щовечора, відвідував її. Поки вона сама не попросила більше не приходити, не мучити її порожніми надіями.

— І що далі?

— День на п’ятий, вона рахувала, — уточнила Інга, — покликав її Валарик. Попросив віднести відвар хворому, бо сам не встигає.

— І що?

— Ну, сподівалася вона Ігоря побачити. І все…

— Що все?! Інго, не знущайся! — я аж кипіла від цікавості.

— Він перенервував і зліг. Вампіри не хворіють, а цей горить. Знахарка відвар приготувала, сказала: «Жар зіб’є, але якщо хочете вилікувати — хай Сашка дасть кров». Ось Рік її мовчки й відправив.

— І що?

— Додому вона вже не повернулася. Не відпустив.

— Очманіти… А ти, Інго?

— Вона мурижила Олега до вісімнадцяти, — сміючись, встряла Саша.

— Брехня! Ми цілувалися! — ображено надула губи Інга.

— Давай, розповідай, — підбадьорила її Сашко.

І я приготувалася слухати.

— Я ж була ботаном і боягузкою, хоч любила його до нестями. Побачила в клубі — і все, очей відвести не могла. А він тільки дивився і посміхався. Гарний, гад.

— Прикинь, Леро, він три роки терпів, чекав, — прошепотіла Саша.

— Не три, а півтора, — поправила її Інга. — Спочатку ми рідко перетиналися.

— Вона стежила за ним нишком.

— Так, стежила, любила, але боялася. А він ще й увесь час із Владом… цього я досі боюсь, — зіщулилася Інга.

— Та що ж у ньому страшного? — не втрималася я.

— Це ти дивишся на нього очима закоханої жінки, а ми його боялися. Офіціант? — гукнула Саша, потрусивши пляшкою.

Хлопець зрозуміло кивнув.

— А що з Олегом? — нетерпляче перепитала я.