Глава 8

— Іди, — підштовхнув мене до дверей Влад.

— А ти?

— Не думаю, що я бажаний гість у цьому домі.

— У будь-якому разі нам треба поговорити! — у дверях стояв батько.

— Валеріє! Не думав, що доведеться це сказати, але ти покарана. Негайно до своєї кімнати, з дому найближчого тижня не вийдеш.

Я мовчки кивнула і пішла.

— Їй тридцять років! І ти її покарав? — здивуванню Влада не було меж.

— Ходімо, поговоримо, — посміхнувся Святослав.

— Тільки мене не карай, — пожартував Володимир.

— Віскі?

— Давай.

— Вибач, — Святослав налив братові віскі та сів у крісло.

— За що? — не зрозумів Влад.

— За Леру. Вона гарна дівчина, але вміє створити купу проблем. Знаю, тобі довелося зробити її своєю.

— А, це? Так я можу відмовитися. Здається, ми так вирішили, — відповів Влад, сідаючи у крісло.

— Ми? Чи вона? — уточнив Святослав.

— Вона попросила.

— Влад, тепер моя дочка належить тобі.

— Та нахріна вона мені? Що я з нею робитиму? Святий, любий, я ж уб’ю її, — жалібно дивився на брата Влад.

— Не вб’єш. Та й мені спокійніше. Вона у добрих руках, — відповів батько.

— Брате! Ти дозволиш мені спати з твоєю дочкою? Я ж її просто трахну і забуду, — зробив останню спробу переконати брата Влад.

— Мені не обов’язково знати, чим ви займаєтесь. Так, я хочу для неї кращого, але якщо так сталося, значить, так і має бути. Та й не такий ти покидьок, щоб так чинити з рідною мені людиною.

— Ти Сашу бачив?

— Ні, поки що жити хочу.

— Ігор офіційно зробив їй пропозицію. Вони одружуються.

— Ну, я радий.

— Вона хоче йти до вівтаря під ручку з тобою та Валариком.

— Я? До вівтаря? — здивувався Влад.

— Ти.

— Дякую, що сказав правду. Ти молодець. Вибач, що не казав тобі цього раніше. Я люблю тебе, брате. Іди додому, на тебе там чекають. Не закривайся від усіх.

Брати обнялися.

Вранці за сніданком панувала тиша.

— Мамочко, ти поїдеш із нами купувати мені шкільні речі?

— Якщо дідусь дозволить, — не без сарказму відповіла я.

— Він тебе покарав?

— Так, люба.

— Але ж ти велика.

— А поводилася як маленька, — додав батько.

— Дідусю, можна мама піде?

— Звичайно, рідна. І мати піде, і бабуся, і Ігор із Сашею, ну, і Влад.

— Влад навіщо?

— Присутність Ігоря та Саші питань не викликала? Ти маєш бути поруч зі своїм покровителем.

— Тату, але ми вирішили…

— А я вирішив, що ти його, і крапка! — батько встав із-за столу і пішов до кабінету.

— Мам?

— Пробач, люба, це вже вирішено. Іди, збирайся.

Фиркнувши, я пішла.

— Любий, я переживаю за дочку, — зітхнула мама.

— Олено, мені теж тривожно, але я заприсягся більше не втручатися...

Біля торгового центру на нас чекали Ігор і Саша.

Обмінявшись поцілунками та обіймами, ми зайшли всередину.

— Ігоре, де Влад? — ненароком запитала мама.

— Десь тут, сказав, що в нього справи. Загалом, план такий: скупляємо дитині все необхідне, я відвожу вас із Оленою додому, а ви, дівчатка, продовжуєте шопінг!

— Коротше, змитися вирішив? — підсумувала Саша.

— Сонечко, вам же видніше, які сукні та торт вибрати. Повністю довіряю вашому смаку. А костюм ми потім виберемо разом із братами.

— Умовив.

Скупивши зошити, ручки та інші дрібниці, ми довго вибирали доньці форму. Все або велике, або надто широке.

— Дядько Влад! — радісно вигукнула дівчинка, стрибаючи до вампіра на руки.

— Привіт, лялько, — Влад поцілував малу в ніс.

— Привіт, Олено, — цілуючи маму в щоку.

— Лера.

— Чому ти маму не цілуєш? — спитала Марго.

— Вона б’ється, — серйозно відповів Влад.

— Це вона незнайомих дядьків б’є, щоб не чіплялися. А ти ж наш, тобі можна.

— Правда? Тоді поцілую.

Влад поцілував мене в щоку.

— Бачиш, не вдарила. Цілуй, не бійся, я дозволяю.

Усі засміялися.

Пів години Влад терпляче спостерігав за нашими муками у виборі форми для Марго, але зрештою не витримав:

— Лера, бери, що подобається. Все одно до кравця йдете, там усе підженуть.

— Ми йдемо до кравця? — перепитала я.

Саша кивнула.

— Зніматимемо мірки.

— Вирішила шити сукню на замовлення?

— Так. І подружкам нареченої теж, — усміхнулася вовчиця.

— Будеш подружкою нареченої? — запитала Саша з посмішкою.

— Не відмовлюся.

— Ще ми хочемо, щоб Марго підносила кільця.

— Уже все розпланувала.

— Угу. Чого-чого, а часу в мене було достатньо, — трохи сумно відповіла вона.

— Але тепер у тебе буде весілля мрії, — підбадьорила подругу.

— Так. Лер, у тебе все гаразд? Ти якась похмура ходиш.

— З татом трохи посварилися. Та й роботу треба знайти.

— Навіщо? — Саша щиро здивувалася. — Тут пів міста Владу належить, а ти його жінка.

— Не маю наміру залежати від нього. І належати теж!

— Не вийде. Він твій чоловік. Упс…

— Саша?! — я запитально подивилася на дівчину.

— Я мала на увазі, ти ж його жінка, вже й належиш йому, навіть якщо не хочеш. Тут нічого не вдієш.

— Але наскільки я знаю, цей союз має бути обопільним, а я не погоджувалася, — сперечалася я.

— Леро, твій батько погодився, а це важливіше за твою згоду. Ти Владу подобаєшся, тільки в ліжко одразу не стрибай, хай помучиться.

— Саша, не буду я нікого мучити. І спати з ним не буду. Він мій дядько, зрештою. Це вже інцест.

— Я тебе благаю! Святослав твій рідний тато? Ні! Який може бути інцест? У вас п’ятсот років різниці, — обурилася Саша.

— Він мене виростив! — заперечила я.

— Святослав — так. А Влад тут до чого? Мила, інцест — це зв’язок між близькими кровними родичами. Ви родичі лише формально, не більше!

Я відкрила рот, щоб заперечити, але Ігор, який з’явився на порозі, перебив: