Глава 7

Поклавши телефон, Влад ліг на ліжко. Все навколо пропахло її запахом. Брат буде не в захваті, коли дізнається, що сталося, але й віддати Валерію Ніку він не міг. Гаразд, пообіцяю не чіпати його улюблену донечку, і на цьому розійдемося. Хм, чи зможу я виконати цю обіцянку? З того моменту, як побачив цю бестію, тільки одна думка сидить у голові. Навіть дізнавшись, що руда — братова дочка, бажання не зникло, навпаки, стало ще сильнішим.

Звісно, заборонений плід. Як хлопчик, якому заборонили солодке, сховавши його до буфету: дивлюся, пускаю слину, а дістати не можу. Цікаво, надовго мене вистачить? Сиджу, як придурок, ще й цей запах — мало того, що її присутність тут доводить мене до сказу, так ще й він збуджує. Головне – стриматися. Не можна! Це Валерія, кохана дочка мого брата. Моя племінниця, я ж не такий збоченець… Аррр… А може, все-таки такий? Так, я збоченець! Хочу цю дівчину, тут, зараз, негайно! Впитися зубами в її шию, пити кров, таку солодку, тягучу, як її аромат. Хочу слухати її стогін, відчувати, як її тіло згинається під моїми руками.

— Ти де, старий вампір? — пролунало знизу.

Влад сів на ліжку, хитнув головою, проганяючи фантазії, що навалилися на нього.

— Застрибуй, блохастий, — гукнув він.

У кімнату піднявся смаглявий хлопець.

— Ось їжа. Уважно слухаю, що знову накоїв. До речі, тебе Сашко шукала.

— Дуже зла?

— Ні, скоріше засмучена.

— Розповів їй, чому Ігор на весілля не прийшов. Сильно накосячив за останню добу.

— Ясно. Хто у душі?

— Мій найбільший одвірок.

— Валерія?

— Все ти знаєш.

— Не все. Посварилися, ти пішов, вона за тобою, і зникли… А, ще й тапком по пиці. І пивка дай.

— Туфлею!

Вода була досить прохолодною, незважаючи на це, я вимила волосся, що злиплося від вина. Спроба закрити воду не мала успіху, одягнувши халат, я вийшла. Прислухавшись, зрозуміла — Влад не один. Цікавість взяла гору, тож, присівши на сходи, я вслухалася в розмову.

— І що, вкусив?

— Вкусив. Крові випив трохи, але мене так штирило, що ледве сюди дістався. Думав, не стримаюся, сукню порвав на шматки.

— Ти її зґвалтував?

— Ні, нічого не було, так, кілька разів поцілував, і все, чесно!

— Та годі тобі, чого виправдовуєшся. Що це за запах?

— Валерію!

Далі сидіти не було сенсу, тож я піднялася. За столиком, навпроти вампіра, сидів смаглявий брюнет. І цей красень! Він був у чорній майці, на плечі татуювання — голова ведмедя, що гарчав. Карі очі були серйозними, але усмішка доброзичливою. Хлопець із цікавістю розглядав мене.

— Привіт, я Лера, — сказала я.

— Привіт, я Рік, — усміхнувся у відповідь він.

— Це Валарик, ватажок перевертнів і мій друг.

— Серйозно? У тебе є друзі? — з'їхидничала я.

— Вона нестерпна! — відвернувся Влад.

— Дядечку, я кран закрити не змогла.

— Нічого, дитино, сідай, поїж. І груди прикрий, — шепнув мені, йдучи, Влад.

— Дякую, Ріку, за їжу.

— На здоров'я. Влад попросив принести. Він на вигляд такий шкідливий, а насправді хороший.

— Нічого я не добрий! — крикнув знизу Влад.

— Поганий? Тоді поясни, що в мене на шиї?

— Знак приналежності вампіру. Ніхто, крім мене, не має права до тебе торкатися.

— Тавро рабині, зашибісь. У мами такого немає.

— Твоя мама — королева! Вони не мають його, як і дружини вампірів, бо й так недоторканні, — коротко пояснив він.

— Тобто в нашій родині я єдина рабиня? Причому свого ж дядька? — надула губи я.

— Парадокс. Рабиня — погано, коханка — інцест. Як не крути, один хрін, — розвів руками Влад.

— Як я батькам у вічі подивлюся? — засмутилася я.

— Ти ж тут до чого?

— Не треба було в ліс пертися, шукати пригод на свою дупу.

— Не знаю, чи на дупу, але наловила ти пристойно, — вампір хмикнув і налив собі віскі.

— Зачекайте. Парадокс, інцест, хрінь — щось би все одно сталося. Лері за будь-якого розкладу потрібен покровитель, за правилами, так? — втрутився Валарік.

— Так.

— Що це за правила? — я ледь не подавилася.

— Вампір вибирає собі дівчину, за взаємною згодою вона стає його. Він має право пити її кров, не часто. Кров тварин нас підтримує, але силу надає тільки людська. Але якщо дівчина спровокувала на укус, вампір може відмовитися від неї, — коротко пояснив Влад.

— Я тебе спровокувала?! — я підскочила.

— Мене, Ніколаса та півтора десятка вампірів.

— Тоді ти можеш відмовитися від мене. І тоді ні парадоксу, ні інцесту, і тато спокійний. Ти ж відмовишся, так? Ну, будь ласка, будь ласка, ну миленький, — смикала його за рукав сорочки я.

— О, вже «миленький».

— Леро, а що далі? — поцікавився Рік.

— У сенсі?

— Відмовившись, він більше не зможе претендувати на тебе взагалі.

— І що?

— Дивись сама. Тут ви по-родинному домовитеся, а якщо ні…

— Якщо ні, я знайду свою половинку.

— Не зовсім зрозумів, — Рік подивився на мене, як на дурну.

— Інга по рунах побачила, що її половинка — вампір. Навіть більше, ніж половинка. Вона народжена для нього, — сказав Влад.

— А ти не заздри, — не втримавшись, штовхнула його, але він не відреагував.

— Я от думаю… А що, якщо половинки вже знайшлися? — голосно засміявся перевертень.

Першим отямився вампір.

— Та ні в життя!

— Боже борони! — підтримала я.

Рік засміявся.

— Щодо тавра, вам варто обговорити це сім’єю. А я погнав, у мене справи.

Попрощавшись із перевертнем, я залізла в ліжко.

— Леро, я посплю години дві, а потім відведу тебе додому. Не ворушися.

— Ти тут спати зібрався?

— Так, це моя постіль.

— А я хотіла полежати.

— Лежи. Я помру на пару годин. Трупів не боїшся?

— Трупів?

— Дівчинко, я мертвий. Коли сплю — повноцінний труп.

— Зрозуміло, переживу.