Глава 6

Володимир прямував до торгового центру, але бігти на підборах було незручно. Зайшовши всередину, він загубився серед полиць із товарами. Незважаючи на пізній час, у супермаркеті було досить жваво. Я знайшла його біля відділу з фруктами.

— Лера, ти гарна дівчинко, йди додому від гріха подалі, — не повертаючись, сказав він.

— Навіщо ти налаштовуєш проти себе всіх? Твоя фішка бути злим, нелюдимим егоїстом? Ти, як черепаха, заліз у свою шкаралупу і сидиш.

— Панцир.

— Що?

— У черепах панцир, нерозумна дитина. На, з'їж вітамінку і йди додому, — вручив мені ананас, але я демонстративно поклала його назад на полицю.

— Лера, йди додому! Інакше я виконаю свою обіцянку прямо тут.

— Ти ж не зробиш цього, просто погрожуєш. Думаєш, я повірю, що такий, як ти, захоче таку, як я?

Володимир схопив мене за руку й потягнув у відділ з одягом, рішуче заштовхнув у примірювальну й різко задер штору. Грубо розгорнув мене до дзеркала.

— Думаєш, нормальний чоловік не захоче таке? — його руки міцно стиснули мої груди. — Чи не захоче потриматися за таку фігуру?

— Руки прибрав! — я різко стукнула його по руках.

Він хмикнув, вийшов із примірювальної. Постоявши кілька хвилин, я вийшла слідом. Йшла й не розуміла, навіщо взагалі пішла за ним. Воно мені треба? Хоче здаватися нелюдимим усіх ненависником, хай так і буде. Дійшовши до відділу з алкоголем, взяла пляшку вина, пішла до каси.

— Шкідливе створіння, їжачок … начебто милий, але колючий. Міг би в сім'ї не творити чудес, — бурмотіла собі під ніс.

— Ще слово — відважу потиличник, не подивлюся, що ти дівчина, — пролунав за спиною роздратований голос вампіра.

— Ти чого ходиш за мною? — огризнулася я.

— Не за тобою, а звідси! — так само огризнувся він.

Мовчки розрахувавшись, ми вийшли. Влад попрямував у бік лісу.

— Не проведеш? — крикнула я йому вслід.

— Сама дорогу знайдеш! — навіть не обернувшись, рикнув він.

Гаразд, піду сама, недалеко. Буду пити вино прямо з пляшки, потім сяду на подвір'ї й зустріну світанок. Щоб сп'яніти, вистачило кількох ковтків. Ще три — і душа потребувала свята. Ну-ну, куди це пішов дядечко? У ліс? Не питання... Забиратися далеко не стала, щоб бачити світло зі стоянки. Помітивши пеньок, попрямувала до нього, але перечепилася, втратила рівновагу та впала.

— Твою ж матір!

Дошкандибавши до пенька, сіла на нього, зняла туфлі. З носа текла кров. Зашибісь. Закинувши голову вгору, змила вином кров з руки, ним же витерла обличчя, сподіваючись перебити запах крові. Почула шурхіт. До мене хтось наближався. Попереду замаячили два силуети. Від переляку кілька разів умилася вином, потім зробила ще кілька великих ковтків для сміливості. Двоє стояли, не рухаючись.

— Привіт, — пролунало збоку. Від несподіванки я підскочила на пеньку.

— Ну-ну, не лякайся. Ти загубилася? — переді мною сів молодий блондин. Високий, м'язистий, у чорній майці, на руці цікаве татуювання. Мило посміхаючись, простягнув мені хустку.

— Ти вся у вині.

— Так, я впала і пролила на себе.

— Який жах, ти не забилася? Хто ж гуляє на підборах у лісі?

— Ти вампір? Це метод задурювання мозку? Спочатку заспокоїти, а потім зжерти? — грубувато спитала я.

Хлопець засміявся.

— Якось так. Ти чия?

— Власна, — відповіла, витираючи руки хусткою.

— Тобто немає вампіра, якому ти належиш?

— Це як?

— Туристка чи нещодавно переїхала?

— Нещодавно.

— Ясно. Хочеш, познайомлю із друзями?

— Ні, мені вже час, батьки хвилюються, — я встала.

— Така велика, а батьків боїшся.

— О, вони в мене суворі, — зітхнула я.

— Не поспішай, крихітко, тобі ж потрібні друзі.

— Хто мені потрібен, я сама вирішу, пусти мене.

— Ти з характером. Мабуть, зроблю тебе своєю, — притискаючи до себе, прошепотів блондин.

— Дівчину відпусти.

Ми обернулися. Володимир стояв, спершись на дерево.

— Леро, до мене підійди.

— Ти не маєш права забирати мою здобич, — огризнувся блондин.

— Ніколас! Ти полюєш на людей? — піднявши брову, поцікавився Влад.

— Ні, дівчина вільна, вродлива, хотів зробити її своєю.

— Насмішив. Навіть якщо і так, вона не вільна.

— Владе, не порушуй своїх же правил, вона чиста. Поверни дівчину, я не скривджу її.

— Лера моя.

— Окей, бачу, ви знайомі. Дівчина не туристка, у темному районі міста... Висновок: вона мешкає тут. У Тенебрісі більше двох діб? Мовчите... Що ж, дізнатися не складе труднощів. Як щодо провокації? Дівчинка вся в крові, а запах, ммм... Володимир, або мітку, або поверни.

- Не питання.

Влад притягнув мене до себе і вп'явся зубами в шию. Від страху та болю я відключилася.

Пташки весело співали, сонечко світило, було тепло, м'яко і так солодко спалося, ніби й не було цього жаху в лісі. Жах у лісі! Я підскочила.

— Влад, ах ти ж! Ти вкусив мене!

Мої руки тремтіли. Господи, я що, вампір? Схопившись із ліжка, озирнулася. Дім явно був не моїм. Невелика кімната: стіл, пара крісел, ліжко, шафа, стелаж з книгами, велике вікно та сходи. Виглянувши у вікно, я свиснула. Здавалося, що будинок висів у повітрі над урвищем, біля водоспаду. Гарно, але страшно.

— Зад прикрий. Я все-таки чоловік, — прохрипів чийсь голос.

— Ти чого хрипиш?

— Тільки прокинувся. Ти ж так нестямно репетувала. І груди прикрий.

Застрибнувши в ліжко, замоталася ковдрою.

— Я вампір?

— Та хто тебе знає, хто ти.

— Ти обернув мене? Коли вбив?

— Коли тебе вбив? — наливаючи віскі, спокійно спитав він.

— Вночі, у лісі.

— Ммм… Я просто вкусив, зробив своєю, а ти знепритомніла від страху.

— Що означає «своєю»? І взагалі, про що говорив той білобрисий?

— Ти моя особиста бульбашка крові.

— Тобто ти питимеш мою кров, поки не вип'єш усе? — злякалася я.