Глава 4

— Тату, сьогодні в парку я бачила вампіра.

Батько усміхнувся:

— І це тебе здивувало?

— Здивувало, що він стояв під сонцем… і не згорів.

— Дітко, це місто створене вампірами. Тут усе передбачено для їхнього комфортного життя. У кожній аптеці продаються спеціальні креми, що захищають шкіру від сонячних променів.

— Серйозно?

— Так. Вони діють кілька годин. Тимчасовий захист, але достатньо, щоб спокійно гуляти вдень.

— Ого! Тобто тепер ви з мамою можете виходити на сонце?

— Так!

— Фармацевтика тут на найвищому рівні, — зі сміхом відгукнулася я, жуючи свій салат.

— Магія. Креми наділені магічним захистом.

— О як! Хотілося б познайомитися з живим магом.

— Познайомишся, і з магами, і з чаклунами, і з перевертнями. Тут 98% населення — «казкові» істоти, решта 2% — їхні родичі, звичайні люди, які приїхали з ними.

— Прикольно. Виходить, ми з Марго — у тих самих 2%.

— А хто його знає? — загадково промовила мама. — Може, ти в нас чарівниця, а ми просто не здогадуємось?

Я засміялася.

— Ой, мамо. Якщо я «чарівна» на всю голову, ще не означає, що чарівниця. Швидше вже… дивачка.

Батьки голосно засміялися. Ми з донькою, дивлячись на них, теж.

Настав день знайомства з родиною.

Не знаю чому, але я нервувала.

Мама наполягла, щоб я одяглася скромніше й у жодному разі не грубила.

Гаразд, спробуємо.

Я зійшла вниз.

— Доню, ти до церкви зібралася? — тато підняв брову, невдоволено розглядаючи мій вигляд.

— Мама сказала — скромніше, — пробурчала я.

— Бігом нагору, одягнися нормально й розпусти волосся. Ти не в монастирі!

— Батьки, вам не догодиш…

— Ти гарна, молода жінка, навіщо спотворювати себе таким одягом? Я хочу, щоб мої брати бачили не «синю панчоху», а красуню. Бігом переодягатися.

Зітхнувши, я пішла нагору.

— Олено?

— Святослав?

Мама підняла на нього очі.

— Я просто не хочу, щоб твій брат вирячився на Леру!

Батько усміхнувся.

— Ммм… що вдієш. Ми, вампіри, ласі на таких шикарних жінок.  А в мене їх аж дві. Третя поки що дрібна, але чую, не одне вампірське серце розіб’є.

— Ти все жартуєш?

— Нітрохи. У мене шикарна дружина, шикарна дочка й розкішна онука.

— Я тобі про брата говорю!

— Ну, нехай вирячиться. Нехай слину ковтає. Все одно не чіпатиме, якщо Лера сама не дозволить. Я втручатися не буду.

Він підхопив маму на руки.

— Любий, діти вдома, гості скоро прийдуть!

— Діти нам не заважають. Гості прийдуть за годину, а мені п’ятнадцять хвилин приділити кохана дружина може?

— Влад? Ти не загулявся? — звернувся до брата Олег.

— Ти переживаєш за мене? — хмикнув той.

— Найменше. Нас, брате, з родиною чекають.

— Олегу, я не пропущу зустрічі з молодшим братом і його сім’єю. Мені потрібно десять хвилин — душ і переодягтися.

— Щось ти надто задоволений… — Олег пильно подивився на нього.

— Не зрозумієш, — відмахнувся Влад.

— Я спробую. Мені цікаво, хто спричинив таку дебільнувату посмішку на твоєму обличчі?

Влад хижо усміхнувся.

— Щось у синій сукні… з офігезними формами…

Олег примружився.

— Розмір п’ятий?

— Якщо не більше.

— Ясно. І?

— Не в цьому річ. Характер. Уууух… Дівка — вогонь!

— Дівка? Людина?

— Зовні так. Але пахне… по-особливому.

— Ти вже й обнюхати встиг?

— Шкода, що тільки обнюхати. Але туфлею по морді отримав заліково. Іклами пригрозила. Потім я зустрів її на пляжі. Зухвала панночка. Вчора був славний день…

Олег закотив очі.

— А так я з Ріком загулявся. Справи вирішували. Все, я в душі.

Влад підвівся з дивана й рушив до дверей.

— Я правильно почув? — у кімнату зайшов Ігор.

— Його тріснули по морді, пригрозили вирвати ікла… а він задоволений?

Олег усміхнувся.

— І це зробила проста дівчина.

— Я б із задоволенням познайомився з нею. Навіть руки поцілував би.

— Гадаю, буде така можливість.

— ???

— Наскільки я знаю, до Тенебріса за останній місяць приїхав тільки наш молодший брат із сім’єю.

— Ти впевнений? Може, це хтось із місцевих? Або туристка?

— Ігоре, думай сам. Туристи так глибоко у вампірський район не заїжджають. А дівчата, що тут мешкають…

— Що?

— Ну, вони всі чийсь. І всі знають Влада. Вони скоріше мріяли б не туфлею його обдарувати, а…

— Та зрозумів я.

Ігор задумався.

— Ти думаєш… Що це наша племінниця?

— Так. Упевнений на 99%.

— До речі, ти бачив її?

— Давно. Років п’ятнадцять тому.

— І яка вона?

— Руда. Блакитноока. Характер непростий.

У кімнату увійшов Влад, застібаючи манжети.

— Кого обговорюємо?

Олег із Ігорем переглянулися.

— Та так…

— Де ваші дружини? Сподіваюся, чекати на них довго не доведеться…

Влад сів у крісло, не помічаючи хитрих усмішок братів.

— Вони давно готові. Чекаємо тільки на тебе, — Олег позіхнув.

— Я готовий, — бадьоренько відповів Влад, застібаючи сорочку.

— То що за миле створіння тебе відшльопало?

— Ігоре, відшльопувати можу тільки я. А миле створіння вдарило.

— І ти спокійно відпустив? — Ігор примружив очі, уважно роздивляючись брата.

— Взагалі, просто так не хотів відпускати… Але ж у лісі, під деревом, якось незручно. А хотілося.