Глава 3

У супермаркеті я блукала довго й із задоволенням, розглядаючи майже кожну упаковку та баночку. Не дивно, що зібрала навколо себе зацікавлені погляди охоронців і продавців.

Нарешті знайшовши все за списком і досхочу нагулявшись, я обдарувала охоронців сліпучою усмішкою й попрямувала до каси.

Мені назустріч ішов хлопець.

Красунчик…

Високий, стрункий брюнет із блідою шкірою. Зустрівшись зі мною поглядом, він насупився й відвернувся.

Ну й ну… які «привітні» тут жителі! Скривився, ніби лимон у рот засунув.

І взагалі, з чого раптом мене так зачепив цей його незадоволений вигляд? Це ж просто якийсь вампір. Сподіваюся, вони не всі такі зарозумілі…

Тиць!

Раптове відчуття втрати рівноваги вирвало мене з потоку думок.

Ні! Тільки не це!

Я спіткнулася на рівному місці й почала падати. Все відбувалося, як у сповільненій зйомці. Я заплющила очі, приготувалася до болючого приземлення на холодну підлогу, уявляючи, як усі навколо іржатимуть, а я лежатиму, згораючи від сорому.

Але… я не впала.

Чиїсь сильні руки спритно підхопили мене.

— Esti bine?

Я здригнулася.

Який приємний голос… аж мурашки по шкірі.

— Дякую, ти гаразд?

— Я це вголос сказала?

— Сказала. - Хлопець хмикнув. — Слухай, мені не дуже зручно тебе тримати. Хоча груди залікові, я б повторив це в іншій обстановці… Але вставай уже. Я поспішаю.

Я почервоніла й швидко звелася на ноги.

— Вибач…

Хлопець знову хмикнув і пішов.

Я поправила сукню, проігнорувала погляди людей і попрямувала до каси. Нехай дивляться. Ну й що? Мало не впала, зате всіх повеселила. Завантаживши продукти в машину, я оглянулася. День був чудовий. Хотілося трохи прогулятися. Тим більше парк зовсім поруч. Не поспішаючи, я піднялася стежкою, вдихаючи свіже повітря.

Як тут добре… Цікаво, хто той красень із приємним голосом? А очі які… гарні. Як у тата.Та й що приховувати — мені сподобалося бути в його обіймах… Хрясть!

Знову я падаю!

І знову чиїсь руки спритно підхоплюють мене.

— Крихітко, і знову привіт.

Я завмерла. Той самий хлопець із супермаркету.

— Вирішила змінити ситуацію? — запитав він, стискаючи мої груди своїми руками.

Я втупилася у його очі. І мовчала. Зрозумівши, що я не збираюся ворушитися, хлопець різко поставив мене на ноги.

— Що ти тут робиш?

— Каблук зламала, — жалібно зітхнула я.

— Якого хріну ти поперлася в ліс на підборах? Мене шукала?

— ?!

— Сподобався? Поїхали в лазню на годинку.

Я ледь не втратила дар мови.

— Гей! Прокинься, блін!

Він схопив мене за плечі й легенько струснув.

Це або привело мене до тями… або стало останньою краплею.

Мене прорвало.

— Хлопче, ти не офігел?! І не смій на мене голос підвищувати! На який ти мені здався, тебе шукати?! Охреніти з твоєї зарозумілості! У лазню, пфф!

— Ок, мотель?

— Що мотель?!

— Ну, лазня тебе не влаштовує. Годинка в мотелі, більше не можу — справи… Або давай іншим разом.

Я витріщилася на нього.

— Ти збожеволів?!  Я просто гуляла! Я не до тебе йшла!

—  Ага.

— Я в шоці з твоєї самовпевненості.

—  Гуляла у лісі на підборах?

— Де хочу й у чому хочу, там і гуляю. Зрозуміло?!

— Угу.

Я важко зітхнула.

— Ей! Це мій сік! — обурилася я, побачивши, як він п’є з моєї пляшечки.

— На.

Він простягнув мені напій назад.

— Фу, не питиму після тебе!

Я пирхнула й відмахнулася.

Знімаючи туфлі, оцінила масштаби трагедії.

Однією парою туфель стало менше…

— Як ти пахнеш…

Голос пролунав зовсім поруч.

Я різко обернулася.

Очі хлопця… Червоні. А з напіввідкритого рота стирчали ікла. Він зробив крок до мене. Допомоги чекати нема звідки. Та й бігти безглуздо… Я мовчки заплющила очі. Але очі не заплющувалися. І вся моя сутність противилася… вмирати.

ХЛОБИCЬ!

На якийсь момент ми обоє завмерли.

Я й сама не зрозуміла, як схопила туфель і вліпила йому по обличчю.

І ні б промовчати, так я ще й грізно помахуючи взуттям, прошипіла:

— Скалітимешся — ікла вирву. Усік?!

Вампір очманіло подивився на мене, а потім засміявся.

Я кинулася тікати.

Мені було байдуже, куди, головне — подалі від нього.

Досить швидко вибившись із сил, сперлася на дерево.

Він стояв навпроти. Посміхався.

— Відчепись від мене!

— Крихітко, ти ж сама затіяла цю гру.

Він підійшов ближче.

— Як смачно ти пахнеш…

Я притиснулася до дерева, а він нахилився до мого вуха й прошепотів:

— Духи?

— Ні. Духи лише маскували твій справжній запах. Інакше я випив би тебе ще в супермаркеті.

— Досить мене нюхати, збоченець!

Він хрипло засміявся:

— Ух, зухвала. Ти взагалі чогось боїшся?

Я вдивилася в його червоні очі.

— Боюся, що ти вб’єш мене… а я не встигну сказати доньці, як я її люблю.

Він різко відсторонився.

— У тебе є дочка?

— Є.

— Іди до неї.

Я кліпнула.

— І не трапляйся мені більше на очі. Уб’ю. Зрозуміла?

— Зрозуміла.

— Ходімо, проведу до машини.

Я здивовано глянула на нього, але мовчки рушила слідом.

— І так… — він кинув на мене швидкий погляд. — Я жартував. У нас заборонено полювати на людей, тим більше вбивати.

Ми йшли мовчки.

Я більше не боялася. Але відчувала таку втому, що ледве пересувала ноги.

Він не поспішав, ні про що не питав. Жаління себе досягло апогею. Я зупинилася.

І впала просто на землю, затремтівши від істерики.

Сльози бризнули самі собою.