Глава 2

Ми їхали мальовничим, зеленим містом. Я з цікавістю розглядала все довкола: невеликі кам'яні будиночки з яскравими фасадами, квітковими горщиками на вікнах, які гармонійно поєднувалися з сучасними багатоповерхівками.

— Людський квартал, — пояснив батько, зупиняючи машину на світлофорі. — Тут б’є серце міста, життя кипить цілодобово. Це місце паломництва туристів.

Він кивнув у бік парку:

— А ось тут ми з братами особисто вирубували дерева, коли його облаштовували.

Ми з донькою зачаровано вдивлялися у вікно. Парк виглядав неймовірно: химерні фігури, вирізані з кущів, зелені галявини, на яких відпочивали містяни, акуратні алеї, лавочки з кованими спинками, невеликі фонтани з питною водою.

— Гарно… — здивувалася я.

— Далі, трохи глибше в парку, є озеро із зоною відпочинку, пляж і відкритий басейн. Узимку тут заливають ковзанку. Є дитячі та спортивні майданчики. Це найбільший парк у місті, обов’язково сходіть сюди з Марго — не пошкодуєте.

Батько говорив із такою теплотою, що одразу стало зрозуміло: він любить це місто і дуже скучав за ним.

— Тату, а за рахунок чого живе місто? Тут є заводи?

— Так. Завод із виробництва обладнання для нафтових промислів, електростанцій, цементних підприємств, хімічної промисловості. Тут збирають мотори й виробляють електротехнічну продукцію. Є невеликі молочний і хлібозавод — вони здебільшого забезпечують місто, але також постачають продукцію до сусідніх міст. І, звісно, наші виноградники. Винзавод виробляє вино, яке користується неабияким попитом. Тут цілий рік повно туристів, вони селяться в людському кварталі.

Я дивилася у вікно й задумливо промовила:

— Тут вийшов би непоганий гірськолижний курорт…

Батько засміявся:

— Ти тільки Владу цього не кажи. Він тебе не зрозуміє, ще й приб’є на місці. Він не любить чужинців.

— Що? Не зрозуміла. Центр міста забитий туристами, а гірськолижний курорт — це вже «ні», бо Влад не любить чужих? Де логіка?

— Дітко, курорт розташувався б ближче до лісів, а це територія вампірів і перевертнів. Туристи сюди навідуються лише вдень і швидко забираються. Володимир не дозволить порушити цю рівновагу.

Вампірський район виявився більш похмурим і темним. Тут густо насаджені дерева, відсутнє яскраве розмаїття кольорів. Проте посеред зелені розташувався невеликий парк із фонтанами, кафе та площею, навколо якої височіли три багатоповерхові будинки. Виглядало це, м'яко кажучи, безглуздо. Поруч стояв великий торговельний центр. Уздовж дороги тягнулися звичайні одно- та двоповерхові будинки, які нічим особливим не вирізнялися.

— Раніше цих багатоповерхівок не було. Місто росте, житло потрібне. Тому вирішили будувати і тут. Квартири там просторі, стандартно трикімнатні, — продовжував розповідати батько.

За кілька хвилин він припаркував машину біля великого кам’яного особняка.

— Ось і наш дім.

Я вражено свиснула:

— Ого… Міні-замок просто!

— Валеріє! — обурилася мама.

— Що? Я просто слів не знайшла, ось і все, — виправдалася я.

Будинок виявився двоповерховим, ззовні трохи похмурим. Його оточував високий кам’яний паркан із кованими воротами. Невеликі сходи вели до вхідних дверей, з обох боків яких розташувалися гарні клумби з квітами.

Всередині було просторо та світло. Оформлення в пастельних тонах. Вхід до вітальні зроблений у вигляді арки, стіни пофарбовані в кремовий колір, а над каміном висів великий плазмовий телевізор. Диван, крісла, столик. Широкі сходи, що ведуть на другий поверх.

— Ідіть, дівчатка, озирайтесь, — батько поставив валізу і посміхнувся.

Посидівши трохи на м’якому дивані у вітальні, я рушила слідом за мамою. Ми опинилися в невеликій їдальні. Довгий стіл, м’які стільці, кілька комодів із декоративними елементами, величезне вікно та скляні двері, що вели на задній двір. Далі розташувалася простора кухня.

— Мамо, мамо, ходімо! — раптом потягла мене за руку Марго.

Ми вийшли у двір.

Перше, що впало в очі, — дитячий міні-парк атракціонів: батути, гойдалки, басейн із водяними гірками. Також облаштована зона барбекю: мангал під навісом, плетені стільці, стіл. Далі розташувався фруктовий сад: яблуні, сливи, альтанка, увита плющем, невеликий фонтанчик. За садом виднівся паркан, за парканом — ліс.

— Як тут добре… А нас хтось зустрічатиме? — поцікавилася я в мами.

— Сімейна вечеря буде післязавтра, там і познайомимося з усіма. А сьогодні розпаковуємо необхідне й відпочиваємо.

— Післязавтра? Нас же так чекали! — мені стало смішно.

— Ми приїхали на добу раніше. Тепер маємо більше часу, щоб розпакувати речі та звикнути до нового місця.

— Дочко, твоя кімната вгорі, праворуч. Сподіваюся, вона тобі сподобається. Кімната Маргошки — поряд, — додав батько, обіймаючи маму.

Взявшись за руки, ми з донькою побігли нагору.

— Ух ти! — радісно заверещала Марго, і я сама ледь не відкрила рота від подиву.

Ми потрапили у справжню казку.

Стіни кімнати були пофарбовані в ніжний бузковий колір. На стелі розмістилися великі кольорові метелики. У куточку намальоване дерево, на якому висіла гойдалка, повита плющем. Вікно велике, підвіконня оформлене як диванчик із розсипом невеликих подушок. Меблі білого кольору. А головне — ліжко-замок, із гіркою з одного боку й драбинкою з іншого.

Я залишила доньку в її «королівстві» і вирушила до своєї кімнати…

Ті ж самі пастельні тони. Ліжко з ажурним куванням — витончене, красиве. Поруч із ним столик із нічником. Велика дзеркальна шафа-купе, яку я відкрила зі сміхом. Усередині — ціла невеличка гардеробна, при відкритті дверцят автоматично вмикалося світло. Купа полиць для взуття та сумок, відділення для одягу й аксесуарів.

Письмовий стіл, пара крісел. Підвіконня, як і у Марго, оформлене у вигляді диванчика з подушками по боках, вікно відчиняється. А ще… Збоку були ще одні двері.

Відчинивши їх, я опинилася у ванній. Досить простора: душова кабінка, ванна біля вікна. Я усміхнулася: як це мило. Санвузол та ще одні двері — ті, що ведуть у кімнату Марго. Виходить, ванна у нас спільна.