22

Граф і герцог увійшли до вітальні. Але замість веселощів вони побачили схвильовані обличчя гостей, що бігли до графа Стоуна. Сам же лорд Фредерік стояв на колінах поруч з міс Вотерс, яка чомусь лежала на підлозі.

- Що трапилося? - запитав переляканим голосом господар дому, слідуючи за спадкоємцем Керрінгтонів, який уже устиг підняти на руки безпорадну дівчину, несучи її до кушетки. - Що з Лілі? Чому вона без свідомості?

Дівчина не ворушилася, обличчя її було блідим, а очі закриті.

- Я не знаю, - злякано відповів лорд Фредерік, поклавши бідолаху на диван і опустившись на коліна біля неї. - Ми йшли присісти, як раптом міс Лілі так швидко впала, що я навіть не встиг її підхопити.

Грегор також опустився на коліна біля племінниці. Гості обступили їх з усіх сторін, схвильовано перешіптуючись.

- Що з нашою дівчинкою? - запитала леді Бейлі, підбігши до канапи, де лежала її онука. - У неї є пульс? Вона дихає?

- Я не знаю, мамо, - ледве видавив з себе ці слова граф, переминаючись з одного коліна на інше. - Вона така бліда ...

- Так що ви над нею стоїте? - розлютилася леді Бейлі, розштовхавши чоловіків, і замість них присіла біля внучки. - Чоловіки ще називаються! А першу допомогу надати не можуть!

Матильда намацала пульс у дівчини на руці і зітхнула спокійно.

- Вона жива! Просто втратила свідомість. Треба її перенести в кімнату. Лорде Фредеріку, будь ласка ...

- Так-так, звичайно, - погодився граф Стоун, навіть не дослухавши леді до кінця. - Завжди готовий допомогти.

- Ні! - крикнув граф Бейлі, підхопивши Лілі на руки. - Я сам її віднесу. Я її дядько. І стороннім чоловікам нема чого робити в її спальні, навіть при таких обставинах.

Граф швидко попрямував зі своєю ношею до сходів, йому знадобилося всього десять секунд, щоб подолати всі сходинки.

- Вибачте нас, дорогі гості, - почала леді Бейлі, - але ні я, ні мій син не зможемо більше вас розважати цього вечора.

- Звичайно, дорога леді Матильдо, - погодилася відразу герцогиня. - Як же може бути інакше в такій ситуації! Але обов'язково повідомте нас, що з бідолашною міс Лілі.

- Неодмінно, - відповіла графиня. - Теренсе, - звернулася вона до дворецького, котрий тільки що ввійшов до вітальні, - проведи гостей і нехай хто-небудь швидко поїде за доктором.

- Так, міледі, - відповів чоловік.

- Леді Бейлі, - втрутився герцог Нортон, - дозвольте мені поїхати за доктором. У мене найшвидший кінь у всій окрузі і я відмінний наїзник.

- Спасибі вам, мій хлопчику, - подякувала вона другу її сина.

Коли всі покинули їх дім, вона пішла нагору до кімнати онучки. Вона шалено зраділа, тому що її дівчинка вже прийшла до тями і спробувала піднятися, але граф попросив її не вставати.

- Ти ще дуже слабка, - сказав він їй. - Ти пам'ятаєш, що сталося з тобою?

- Ні, - відповіла мляво Лілі. - А що зі мною трапилося?

- Ти втратила свідомість.

- Я тільки пам'ятаю, що мені стало душно і все навколо почало кружляти: зал, лорд Фредерік, а потім в очах потемніло і ... Далі нічого не пам'ятаю.

- Ну, як тут наша дівчинка? - ласкаво запитала леді Бейлі, підійшовши до ліжка Лілі і сівши на краєчок. - У тебе щось болить, мила?

- Ні, у мене нічого не болить, бабусю, - відповіла та. - Я, напевно, вас налякала? Пробачте мені. Напевно, всі гості з-за мене пішли. Я вам зіпсувала весь вечір. Вибачте. Я не хотіла усім зіпсувати свято…

- Ну, що ти, мила. Як ти так можеш думати? Це не так. Всі дуже переживали за тебе, особливо граф Стоун. Він відчував себе дуже винуватим в тому, що не встиг тебе вчасно схопити, і ти впала прямо на підлогу. А він був зовсім поруч!

- Передайте йому, що я на нього не тримаю зла за це і зовсім не ображаюся.

- Добре. Ми сьогодні ж відправимо слугу в маєток Керрінгтонів, щоб повідомити про це молодого лорда.

Міс Вотерс  знову спробувала піднятися, але сильні болі в животі змусили її припинити це. Вона схопилася руками за живіт і сильно застогнала.

- Що? Що в тебе болить? - стривожилися син і мати одночасно.

- Ох, як боляче! - стогнала вона. - Як болить в животі! Не можу терпіти. Ай! Ай! Боляче! - Лілі стала плакати від жахливого ​​болю.

- Потерпи, маленька, - заспокоював її граф.

- Не можу терпіти, - заливалася сльозами дівчина, скорчившись від жахливого болю. - Ай! Як болить! Нестерпно болить!

- Скоро приїде лікар, - теж намагалася заспокоїти бідну дівчину леді Матильда. - Терпи, дитинко. Біль пройде. І ти знову станеш стрибати, бігати, як раніше. Думай про що-небудь хороше.

Граф Бейлі відійшов від племінниці. Йому було нестерпно боляче дивитися на муки його маленької дівчинки.

- Де ж цей доктор? - бушував він, визираючи у вікно. - Чому так довго він їде?

- Грегор, йди, скажи Теренсу, нехай він зварить яке-небудь зілля, щоб вгамувати її біль, - попросила леді Матильда сина. - А то я не можу бачити, як дівчинка мучиться.