15

День обіцяв бути відмінним. Навіть уже зараз відчувалося тепло. Пташки співали красиво. Так вони співали з приходом весни, вітаючи її. Лілі потягнулася, позіхнула і забігла назад в кімнату. Подумати тільки - у неї своя кімната! Та ще така величезна! Це просто диво! Тут було все великим, починаючи від вікон і дверей, закінчуючи постіллю. Їй особливо подобалося ліжко. Таке величезне, м'яке і з такою ніжною постільною білизною! Вона вистрибнула на ліжко і почала стрибати на ньому. Дівчина була такою щасливою, що важко було підібрати слова, щоб описати те, що з нею коїлося всередині.

Подумати тільки - вона, бідна сирітка, в один момент опинилася в такому величезному маєтку з люблячими дядечком і бабусею! Їй було приємно відчувати, що вона комусь потрібна і що є хтось в цьому величезному світі, кому вона не байдужа. Лілі не могла натішитися тими змінами в її житті, які увійшли в нього так несподівано, що їй важко було повірити в те, що все це навколо неї не сон, а дійсно реальність. Вона така рада, що дядечко Бейлі виявився насправді молодою, доброю людиною, а не злим дідуганом, якого вона так боялася в своїх думках. І міс Вотерс була така рада, що крім дядька у неї ще була бабуся. Та ще й яка чудова і молода! Вони сподобалися один одному з першого погляду, ніби якась невидима сила з'єднала їх самотні серця. Лілі подумки подякувала Всевишньому за таких люблячих дядечка і бабусю, з якими він її звів. Хоча дівчина знала їх тільки кілька годин, але вже дуже сильно їх любила, адже вона відчувала також їх любов до себе. Їй було також дуже боляче, як і їм усвідомлювати той факт, що вони втратили стільки часу даремно.

Якби її батьки не втекли в Америку, і не померли там, залишивши її напризволяще, то не було б стільки років самотності і розлуки. Так міркувала Лілі.

«Бідні дядя і бабуся так довго перебували в невідомості, - міркувала вона. - Їм, напевно, було так боляче від того, що вони не відали, де перебувала моя мама. Адже вони навіть не знали, що вона була мертва всі ті роки, які вони її шукали, сподівалися її знайти живою і неушкодженою. А її вже стільки років не було на цій землі! Дізналися вони про це зовсім недавно, всього-то якийсь місяць. Яке це було потрясіння для них, дізнатися про смерть близької їм людини, яку вони так любили і шукали всі ці довгі роки самотності і болю! Цю жахливу біль їм вдалося вгамувати лише від звістки того, що моя мама народила мене перш, ніж померти. І дядечко Грегор закинув всі свої справи, щоб якомога швидше знайти мене».

- Як добре, що вони мене знайшли! - вигукнула дівчина, впавши на ліжко і обнявши подушку. - Я так вдячна за це Вам, Господи! Так вдячна!

Міс Вотерс знову схопилася на ноги і стала від щастя стрибати, як раптом вона побачила в отворі дверей чиюсь постать. Вона відразу припинила стрибати. Це була леді Бейлі. Дівчина злякалася, що її зараз почнуть лаяти за таке недоброзичливе ставлення до ліжка, як це завжди робили сестри в пансіонаті. «Постіль не місце для ігор!» - так говорили сестри. Але на Лілі чекав сюрприз. Леді Матильда не тільки не розсердилася на неї за це, але навіть сама зняла туфельки і вистрибнула на ліжко.

- Яке ж ти все-таки чудо, Лілі! - обдарувала такими теплими словами леді Матильда перелякану дівчину.

- Ви не гніваєтесь на мене за це, бабусю? - запитала Лілі обережно.

- А чому я повинна сердитися? Це ж відмінний спосіб починати новий день!

- Ви, правда, так вважаєте? - здивовано запитала вона.

- Звичайно, мила моя. Давай стрибати разом, - запропонувала леді Бейлі, взявши дівчину за руки. - Ну, сміливіше! Давай.

Вони почали стрибати, як дві дівчинки-однолітки, і сміятися, і реготати до упаду.

- Я давно так не веселилася! - сказала леді Матильда, злізаючи з ліжка і надягаючи туфельки на ноги. - Тільки нікому про це ні словом! Добре? Особливо Грегору. Адже він не любить пустощі.

«Ще й як я люблю пустощі у ліжку! – подумав Грегор, котрий притаївся біля дверей і уже більше як чотири хвилини був свідком їхніх постільних пустощів. – І о, моя зваблива і солодка цукерочко! - говорив він подумки Лілі, поїдаючи її голодним поглядом, ніби вона могла б почути його думки. - Я би тобі прямо зараз показав, які саме пустощі у ліжку я люблю, коли б не присутність моєї матінки!»

- Так. Звичайно, бабусю. Я нікому про це не розповім. Особливо дядечку.

- Це буде нашою маленькою таємницею.

- Пізно, мамо, - почули вони чоловічий голос і побачили в дверях графа Бейлі. – Мамо-мамо! - Тільки й спромігся сказати Грегор, не знайшовши більш підходящих слів.