Вступ 1

Вступ 1

Шотландія, 1856 рік

Молодий юнак почув дитячий плач, що йшов з-під ліжка, тому страшенно здивувався, коли заглянувши туди, побачив там дитину. Напевно, це дитя якоїсь служниці, вирішив він.

- Іди до мене, - мовив Грегор, простягаючи руку до дитини. - Не бійся, крихітко, я тобі нічого поганого не зроблю. Обіцяю.

Але маля не бажало вилазити звідти, проте припинило ревіти.

- Що ти тут робиш, малий? - продовжив Грегор свій допит. - Де твоя матуся? Тебе хтось образив? Тому ти ховаєшся тут? Ти мені розкажи, маленький, не бійся. Я покараю твого кривдника, обіцяю. Як тебе звати, хлопче?

- ... ілі, - почув він тоненький голосок дитини.

І не встиг Грегор перепитати, як побачив біляве довге волосся, що з'явилися з-під ліжка. А потім і блакитні очі малюка. Він відразу зрозумів свою помилку.

- Ти дівчинка?! - здивувався він, коли побачив маленьке янголятко з заплаканими очима і розпущеним, розкуйовдженим волоссям. Злякане дівча кивнуло своєю голівкою, скоса спостерігаючи за ним. - Та ще яка гарненька! Де ж твоя матуся? - запитав Грегор, посадивши дитину на ліжко і спостерігаючи за нею з цікавістю.

- Вона на небесах, сер, - відповіла дівчинка.

- Тоді де ж твій батько? - продовжив Грегор розпитувати дитину, витираючи пальцями сльозинки з її щічок.

- Він теж на небесах.

У цей момент в кімнату без стуку увірвався довгоногий Берні, який охороняв маєток. Побачивши дівчинку, він крикнув комусь через двері:

- Вона тут! У кімнаті сина господаря!

Почулися чиїсь гучні голоси і кроки, і в кімнату увірвалися ще двоє громил. Дівча, побачивши їх, притиснулася до Грегора, його вуха уловили тихе ридання.

- Не віддавай мене їм, містере, - шепотіла дівчинка. - Вони погані! Будь ласка! - просило його дівча із такими сумним поглядом, повним печалі, туги і сліз, що у юнака серце защеміло від невимовного болю. У його голові промайнула дуже дивна думка, котра сильно здивувала хлопця. Грегор подумки собі пообіцяв оберігати це маленьке створіння, допоки йому вистачить сил.

- Ось, ти де, негіднице! - закричав один із громил, швидкими кроками прямуючи до ліжка, де сидів Грегор з дівчинкою. - Мілорде, вибачте, що ця шмаркля завадила вашому відпочинку.

- Ми її зараз заберемо, не хвилюйтеся, мілорде, - сказав другий громило.

- Хто ця дівчинка? - запитав Грегор, ніжно стискаючи тремтячі плечі крихітки. - І що вона взагалі робить в цьому маєтку?

- Ми не знаємо, сер, - сказав Берні. - Але повинні охороняти дівча до приїзду графа. Так наказав чоловік, який привіз дитину.

- Коли це було? І хто та людина?

- Вчора, сер.

- А хто був той чоловік, нам не відомо, мілорде. Це нас не стосується.

- Коли повинен приїхати мій батько? - задав Грегор питання таким жорстким тоном, від якого покосилися всі троє громил.

- Ми не знаємо, господарю, - відповів один найсміливіший.

- Якщо не знаєте, то ідіть геть звідси, виродки! - наказав їм Грегор, піднявшись на ноги. Дівчинка як і раніше чіплялася за його руку, не бажаючи її відпускати.

- Не бійся, маленька, - заворкотав Грегор до дівчинки, притримуючи її іншою рукою за плечі. - Я тебе їм не віддам.

- Але, сер, у нас наказ охороняти малявку до приїзду самого графа, - сказав один з громил.

- Ідіть геть, я вам сказав! - крикнув Грегор, гнівно свердлячи охоронців своїм похмурим поглядом, який не терпів ніяких заперечень. - Мала залишиться зі мною, поки не приїде мій батько. Зрозуміли мене?!

- Так, господарю, - погодилися всі троє відразу.

- А зараз вимітайтеся звідси, покидьки! І пришліть сюди Жаннет негайно, і нехай принесе що-небудь поїсти дитині. Зрозуміли, бовдури?! І хутчіше, ледарі! А то кажуть, що я копія мого батечка. І якщо я серджусь, то …

Охоронці добре знали вдачу старого графа Бейлі, і то не по чуткам, а на власній шкурі відчули гнів свого господаря. Тому якщо єдиний спадкоємець їхнього хазяїна пішов у свого владного деспота-батечка, то їм не хотілося сердити це господарське щеня. І через це чоловіки швидко повибігали з кімнати, грюкнувши за собою дверима.

- Ось бачиш, вони пішли, - мовив тихим голосом Грегор, сідаючи на ліжку біля дитини. - Я їм не дозволю завдати тобі шкоди. Ти мені віриш, маленька моя? - запитав він, заглядаючи в дитячі очі. - А тепер припиняй цю мокру справу! А то дивись - затопиш мені постіль! Тоді де я буду спати?

Дівчинка посміхнулася добродушному жарту її рятівника і притиснулася всім тільцем до нього, міцно обіймаючи його за плечі, не бажаючи його випускати зі своїх обіймів.

- Та ти мене так задушиш, крихітко! - пожартував молодий юнак, ніжно і обережно притримуючи плечики дитини. - А скільки тобі років, дорогенька?

- П'ять, - почув він дитячу відповідь.

- А тобі скільки? - сміливо запитала його дівчинка, послабивши обійми.