Розділ 14

Гліб

— Ваш захист просто ганебний, — фраза Ревуцького змушує Макса і Євгена водночас скривитися.
— Ви грали троє на одного, хлопці. І профукали м’яч. Футбол — це вам не бальні танці, — обурювався далі той, а тоді глянув на мене. — До тебе, насправді, в мене також є претензія. Ти занадто сильно розслабляєшся, коли обходиш захисників.

— А навіщо далі напружуватися, якщо вони вже позаду? — сказав я.

— Ніколи не недооцінюй суперника. Ви весь час маєте бути насторожі. Не розслаблятися.

Тренер глянув на годинник.

— А тепер давайте нарешті почнемо тренування.

— То Гліб залишається центральним нападником? — гукнув хтось із команди.

Я дивлюся на Ревуцького, а той — на мене. Врешті він каже:

— Ми тепер граємо без центрального нападника, принаймні в наступному матчі.

Я підняв брови.

— Гнатюк вас привчив до своєї тактики, але через це ваш захист почав поступово опадати. Останній ваш матч із «Тиграми». З яким рахунком він закінчився?

— 2:3, — сказав Євген, і Ревуцький вказав на нього.

— Ось. На користь «Тигрів».

— Але ми відстали всього на одне очко, — дорікнув Олег.

— Два голи забив центральний нападник, — сказав Ревуцький, дивлячись на мене. — А вони забили вам три. А окрім цього мали декілька чітко спланованих атак, які не вдалися лише через вдачу.

— Але… як ми будемо грати без центрального нападника? Хто буде м’ячі забивати? — озвався один із новеньких.

Ревуцький розвів руками.

— А яка проблема з м’ячами? Їх можуть і захисники забивати. Вас десятеро людей на полі і воротар. Ви всі повинні вміти забивати і робити це. Не тільки центральний.

Я важко видихнув.

— То все ж? — спитав я, і Ревуцький глянув на мене.

— Станеш центральним захисником. Думаю, саме ця позиція піде на користь як тобі, так і команді. А зараз — тренування!

Ідучи додому, я не міг стримати посмішку.

— Світишся, як нова копійка, — піджартував врешті Макс.

Я кивнув головою, бо так і було… Попри те, що Ревуцький добряче ганяв і був строгим, попри те, що я вперше за довгий час втомився на тренуванні, я… почувався щасливим.

Прийшовши додому, я одразу зауважив іще одну пару кросівок біля дверей. Я зняв свої і, роздягнувшись, почув із кухні голоси. Брати щось весело говорили. Я повільно покрокував туди і завмер у дверях.

— О, а я вже хотіла тобі телефонувати, — сказала мама, дивлячись на мене.

Я посміхнувся їй і кинув швидкий погляд на батька, котрий сидів між братами. Він глянув на мене і посміхнувся.

— Я підігрію тобі вечерю, — сказала мама, піднімаючись, але я миттю заперечив:

— Ні, я не голодний.

Я знову посміхнувся мамі.

— Я піду… до себе.

— Я думав, ти посидиш із нами, ми давно не бачилися, — сказав батько.

Я нервово посміхнувся.

— Я втомився, вибач. Можливо, іншим разом.

— Глібе… — мама глянула на мене своїм «фірмовим» поглядом. — Батько все ж прийшов до тебе. Можливо, хоча б трішки затримаєшся?

Я все ж глибоко вдихнув і відсунув стілець, сідаючи за стіл.

— Я чув, тебе з команди вигнали, — у батька ніколи не було звички говорити м’яко або ж, принаймні, легко.

Тому я не здивувався його прямолінійності.

— Це тебе розчарувало, як би ти це не приховував, — додала мама.

— Тому я… ось що придумав.

Батько підсунув до мене якусь картку, і я нахмурив брови, взявши її в руки.

З мого горла зірвався істеричний смішок.

— Справді? — спитав я. — Курси психологічної допомоги?

— Гліб, ми просто хочемо з твоєю матір’ю тобі допомогти, — сказав батько.

Я похитав головою.

— Тобі варто було думати про те, щоб допомогти мені, коли ви розлучалися, — прошепотів я, а тоді піднявся. — Вибачте, я справді дуже сильно втомився і хочу побути сам.

Я розвернувся, крокуючи до своєї кімнати, а тоді, відчинивши двері, все ж зупинився.

— І якщо раптом вам цікаво, чому я затримався… я повернувся в команду. Можете не хвилюватися!

Я зайшов у кімнату і, знявши светр, кинув його в шафу та знову похитав головою. Не те щоб я мав на батька образу, якусь недолюбов чи щоб я звинувачував його в чомусь. Але… після розлучення з мамою він просто зник. Наче його ніколи і не було. Спочатку ми бачилися раз на місяць, потім ще рідше. І з часом я зрозумів, що батько… став для мене взагалі не батьком. Це був наче простий перехожий, з яким я вирішив сісти випити кави. В нас не було спільних тем для розмов. Ми не говорили про футбол, бо для батька це була болюча тема. Не говорили про моє життя чи його, бо зазвичай питання «Як ти?» закінчувалося відповіддю «Норм». І все. На цьому… все закінчувалося.

І з однієї сторони мені було сумно через це. А з іншої… я, в принципі, звик до такого. Батько був, але… наче не моїм.

Я сів на ліжко, і телефон засвітився від повідомлення.

«Ти вже вдома?»

СМС від Елізи змусило мене неочікувано розслабитися.

«Так. Щойно прийшов. Звідки знаєш?»

«Батько щойно повернувся також. Ти був на тренуванні. Я рада, що ти вирішив повернутися».

Я вирішив опустити той факт, що це вийшло… чисто випадково.

«Від батька дізналася?»

«Натан запитував, чи знайшов батько ту саму команду, яку він хоче бачити. Він сказав, що сьогодні залаталася остання діра в ній».

Я не стримав посмішки. То ось хто я… латка.

«Цікаво».

У переписці запала дивна мовчанка. Я не виходив з неї, адже думав, що б іще написати, і, схоже, Еліза по той бік екрана також.

«Не хочеш завтра прогулятися?»

Я врешті додумався це написати. Бінго.

«Це типу ти запрошуєш мене на побачення?»

Я посміхнувся.

«Ні. Просто нав’язую свою компанію. У мене тренування до шостої».

«Гаразд. Я погоджуся на цю нав’язливу компанію і пропоную сходити в кіно. Як тобі ідея?»

«Чудова. Я подивлюся, які завтра є сеанси, і забронюю місця. Зустрінемося біля комплексу?»

«Гаразд. Отже… до завтра».

Я поставив сердечко на СМС дівчини на знак своєї згоди, і тоді почулися кроки з коридору. Опісля — звук ключа.
Батько пішов, навіть не попрощавшись зі мною…