Розділ 12

Гліб
Я планував провести свій час у повній тиші вулиці… однак, коли Еліза так «мило» запропонувала свою компанію, я й не зрозумів, як погодився на це.

— Зайдемо в магазин? — спитав я у дівчини, коли ми переходили дорогу до входу в парк. Поруч із ним був звичайний маленький магазин, який мене чомусь приваблював.

— Я не проти, — Еліза так мило знизила плечима, що я посміхнувся. Як це відбувається?

Ми зайшли всередину, і я одразу покрокував до холодильника, у якому зберігалося морозиво.

— Ти що… вирішив їсти цю холодну штуку?

Я глянув на Елізу, відкриваючи морозильну камеру, і кивнув головою.

— Ну так. Що тут такого? Ти будеш?

Я вже діставав дві упаковки «Каштана».

— Ні. Ти що. Я захворіти не планувала.

Дівчина роззирнулася, а тоді швидко покрокувала поміж полиць, і я ледь посміхнувся. Моя мама також майже завжди казала, що морозиво — це для літа, а от у такі холодні пори року, як пізня осінь або ж зима, краще підходить чай. Я чесно слухав її пораду до певного моменту. Якщо чесно, інколи мені було насправді в кайф захворіти й залишитися вдома через застуду. Я обожнював морозиво, і чомусь саме коли погано почувався, воно допомагало, а не створювало проблем.

— Давай краще це!

Я аж підстрибнув на місці й повернувся до Елізи, яка тримала в руках арахіс у шоколадній глазурі. Вона запитально підняла брови. Я кинув одну упаковку морозива назад у холодильник і кивнув головою.

— Окей.

Ми швидко підійшли до каси, і я поставив арахіс Елізи біля свого «Каштана», але дівчина забрала його, і я достатньо багатозначно глянув на неї.

— Я сама, — пояснила вона.

Я розрахувався за своє морозиво й зачекав, поки Еліза зробить те ж саме з арахісом, і ми вийшли на вулицю, крокуючи до входу в парк. Я відкрив упаковку з таким довгоочікуваним смаколиком і не стримав закочування очей, коли рецептори вловили цей прекрасний смак морозива.

— Ти такий дивний.

Я глянув на Елізу.

— Справді?

Дівчина відкрила упаковку, взяла в долоню арахіс і вкинула його в рот.

— Так. На вулиці, напевно, два градуси тепла, а ти їси морозиво. Це дивно.

Я знизив плечима.

— Мене особливо не цікавить думка інших.

Еліза дивно насупила брови.

— Отже, моя також?

Я закашлявся від надто великого шматка холодного морозива, який неочікувано відкусив, а Еліза постукала мене по плечах.

— Та… ні, — відповів я врешті їй.

— Ти сказав, що тебе не цікавить думка інших.

Я вирішив уникнути відповіді. Я не міг сказати їй, що це не так, бо це б заперечило мою минулу фразу. Але й не міг сказати, що це так, бо тоді б образив її. А робити це мені чомусь не хотілося.

— Про що тобі казав батько? — спитала дівчина.

Я викинув паличку від морозива в найближчий смітник, перш ніж відповісти.

— Думаю, ти знаєш про що.

— Він хоче тебе повернути?

Я кивнув головою, засовуючи руки в кишені куртки. Надворі справді ставало холодно, і я починав шкодувати, що не взяв шапки.

— Це очікувано. Думаю, ти непоганий гравець.

— Настільки непоганий, що ти навіть не впізнала мене, коли побачила одразу після матчу? — уточнив я.

Еліза смішно закотила очі.

— У мене погана пам’ять.

— Аякже, — відказав я.

Ми повільно звернули з дороги, якою йшли, убік. Еліза простягнула мені упаковку арахісу, і я взяв із неї кілька горішків.

— Отже, ти обіцяв мені змінити думку про цей парк, — сказала вона.

— Я цим і займаюся, — посміхнувся я.

— Справді? Як саме?

Її запитання заводили мене в справжній ступор і думку «error» в голові.

— Побачиш. Отже, ти новенька в новій школі. І як? Вдалося влитися в клас?

— Та таке. Я особливо ні з ким і не хочу спілкуватися.

— Справді?

— Ну так. Мені звичніше бути самій. Не завжди подобаються якісь компанії. У старій школі, якщо вони й були, то тільки через те, що батько ще грав, а потім став тренером, але всі ще пам’ятали його як футболіста. У тебе, напевно, також таке було.

Я хмикнув.

— На жаль чи на щастя — ні.

Еліза підняла брови.

— Ти щасливчик, виходить.

Я важко видихнув.

— Знаєш… напевно, ні.

Моя фраза змусила Елізу насупити брови. Я зрозумів, що своєю відповіддю заплутав її, але мої ноги зупинилися, і я кивнув головою.

— Ось і мій план змінити твою думку.

Еліза глянула перед собою, і я бачив, як її рука, що занурилася в упаковку, завмерла, як і сама вона. Її губи повільно розімкнулися, і вона прошепотіла:

— Вау.

Я посміхнувся.

— Думка змінена?

Перед нами розкинулося велике озеро, яке світилося від ліхтарів навколо нього. Посередині був невеликий острівець, на якому росла велика й красива зелена ялина. Раніше я часто приходив до цього парку після тренувань або перед ними. З віком у мене зникло захоплення цим місцем, і… я давно тут не був. Я майже занотував у своїй голові мету показати це місце Елізі, щойно вона обмовилася, ніби цей парк — поганий.

— Тут так красиво! — вигукнула вона, вийшовши із заціпеніння, і я не стримав сміху, коли вона просто всунула мені в руку свої горішки й дістала телефон, вмикаючи камеру.
— Це потрібно сфотографувати. Негайно.

Вона навела камеру на озеро й почала клацати. Потім фотографувалася сама на його тлі.

— Ходи сюди, — сказала вона в один момент із широкою усмішкою.

— Навіщо?

Я не встиг нічого сказати, як дівчина потягнула мене за руку ближче до себе, навела камеру й, широко посміхаючись, сфотографувала нас.

— Посміхнися! Ти наче на паспорт фотографуєшся, — сказала вона, змусивши мене врешті посміхнутися.

Я засміявся, коли Еліза опустила телефон, переглядаючи світлини. Моя рука опустилася, і я навіть не помітив, що обійняв дівчину за талію, коли вона стала переді мною.

— Ти ще навіть не бачила, як тут красиво, коли сніг падає, — сказав я, а вона глянула на мене своїми прекрасними очима.

— Ми повинні сюди прийти, коли це відбуватиметься. Точно. А ще влітку повинні дістатися до тієї ялинки… Це можливо?