Розділ 10

Гліб

Після того, як Еліза пішла, я покликав хлопців. Їм скоро виповниться десять, і саме такою була наша домовленість із мамою. Я думав, що поки вони досягнуть цього віку, то думки про футбол зникнуть, але… вийшло не так. Я б ніколи не хотів записувати братів у якийсь вид спорту чи діяльність, яку вони б самі не любили й не хотіли. Але, на жаль — чи, можливо, на щастя — футбол їм подобався не менше, ніж мені.

Саме тому я опинився у спортивному комплексі разом із ними. Саме тому подзвонив мамі, перепитуючи, чи вона не проти. І саме тому отримав від обох братів радісні підскоки.

Але… місце, де я опинився далі, не викликало в мене жодного захвату. Кабінет колишнього тренера не змінився. Напевно, я б збрехав, сказавши це. На стінах висіли грамоти, в шафі стояв великий футбольний м’яч, а біля нього — кубки. Також тут з’явився килимок, а на стінах — картини. Я не стримав криву усмішку, дивлячись на це. Пройшов тільки один день, а кабінет уже перелаштували.

— Отже, Тагіров? — спитав чоловік, і я глянув на нього.
— Я Анатолій Ревуцький. Новий тренер «Левів».

Я хмикнув, і чоловік незадоволено глянув на мене.
— Для чого ви зараз це мені говорите? — спитав я.

Він повільно сів за свій стіл і відкрив шухляду.
— Учора я переглянув усі справи кожного з учасників команди.

Мене зараз знудить… чесно. Нащо він розповідає свій розклад дня?

— Якщо ви покликали мене тільки тому, що вам немає з ким поговорити про себе, тоді вибачте, але я поспішатиму. І у вас, до речі, теж заняття в ролі тренера секції.

— В тебе непогана статистика, гра, і в принципі ти хороший гравець.

Я криво посміхнувся. Він зараз знущається з мене?

— Інші гравці, які прийшли до мене і яких я, після прочитання справ, вважаю потрібними команді, були повернені. Знаєш про це?

Я закотив очі.
— Припустимо.

— Також твої колеги по команді на сьогоднішньому тренуванні посміли згадати про тебе.

— І?

— Думай, Гліб. Я можу повернути тебе в команду.

Запала тиша. Я дивився йому прямо в очі, намагаючись зрозуміти — він остаточно знущається з мене чи ні.

— Я зрозумів, що… мабуть, погарячкував.

— Я не повернуся, — сказав я, навіть не подумавши.

Ревуцький підняв брови.
— Мені не потрібні подачки від вас. Спочатку виганяєте, тепер повертаєте, а завтра знову попрете? Як якогось… цуцика? Я не збираюся залежати тільки від вашого настрою, який, здається, у вас постійно паскудний.

— Ти гордий, — сказав він, склавши руки перед собою й піднявши голову.

Я кивнув.
— Так. Я не такий, як інші. І не збираюся вас просити, щоб ви мене повернули, як інші. Ви надто емоційна людина, і ваші рішення, схоже, залежать саме від емоцій. А зараз ви повертаєте мене суто через совість, що прокинулася, а завтра знову виженете — за звичною манерою — очікуючи, коли я прибіжу з вибаченням. Але цього не буде.

— Хлопче, не плутай гордість із егоїзмом. Гордість — поняття мінливе. Вона позитивна, але не тоді, коли її вже занадто.

Ревуцький піднявся, взяв ключі від кабінету.
— А зараз, як ти сказав, я маю роботу. Я не благатиму тебе повертатися. Це твоє діло. Я лише кажу, що готовий тебе повернути, якщо ти цього бажаєш. І причина не в моїх емоціях. Хоча частково ти маєш рацію, але на роботі я чиню так, як вважаю за потрібне, а не виходячи з емоцій. На відміну, здається, від тебе.

— Отже, тренування в понеділок о 18:00. Тут, на полі. Вибір за тобою. А зараз — на вихід.

Буду неймовірна вдячна за вподобайку ну і також якщо ви напишете коментар і можливо побажання до книги. Мені важливо знати, наскільки історія є цікавою для вас та чи варто їх далі писати) Додавайте в книгу в бібліотеку щоб не загубити ❤️ 

Щиро, ваша Мері Горн🫶