Розділ 1

Я виходив з поля під розлючені крики трибун. Мої руки стискалися від злості. Я буквально відчував, як піт стікав по моїй спині, обличчі та загалом по всьому тілу. Я вже бачив ці заголовки в кожній газеті, журналі і навіть на рекламних банерах по місту.

— Ця гра — це було повне розчарування! — тренер обурено зайшов у роздягальню одразу за мною, кинувши свою бейсболку. — Ви продули вже три гри. Програли просто зі смішним рахунком! Опозорили мене де тільки можливо. Ви просто пропаща команда!

Я буквально бачив, як з його вух ішла пара.

— Тренер, ми...

— Замовкни, Тарасюк!

Я прикусив нижню губу, глянувши на нашого командира команди, який потер свою шию. Ми справді знатно облажалися.

— Мені немає що вам іще сказати. Ви прийшли сюди — не знаю, що робити, але точно не грати! А мені… мені потрібна команда, а не це… збігайлово!

Він розлючено кинув на мене погляд, а тоді махнув рукою й вийшов.

— Пу-пу-пу. Гнатюк злий, — сказав біля мене Макс.

Я глянув на нього, а тоді хмикнув.

— Ми програли три гри. Думаю, тут є з чого порадіти, — пробурмотів я, а тоді зняв футболку й покрокував до своєї шафки.

— Хто нині виходить до журналістів? — спитав той самий Тарасюк, він же Євген.

— Ти командир — ти і віддувайся, — кинув Олег, зачинивши шафу і вже крокуючи в душ. Куди, власне, попрямував і я.

Я грав у футбол з 10 років. Моє життя весь час крутилося навколо нього, і те, що команда нашого міста грала настільки погано, мене пригнічувало. Тому я вступив до неї і... нічого, по суті, як можна зрозуміти, не змінилося. Це стало настільки вже очікуваним, що, приходячи додому й чуючи фразу від кращого друга: «Ну, можна було і краще, але вже як є», я просто кивав головою і проходив повз нього до своєї квартири.

Я перестав дивитися футбол по телевізору, бо він став невід’ємною частиною мого життя, але зате мої молодші брати крутили його кожного вечора. І не тому, що ігри були щодня, а тому що вони передивлялися всі минулорічні матчі й бігали до мене зі словами, що я ще не настільки безнадійний.

У душовій вода довго стікала моєю спиною, перш ніж я заспокоїв свої емоції від чергового програшу й вийшов назад до загальної роздягальні.

— Хреново сьогодні вийшло, кеп добряче розізлився, — сказав Макс, глянувши на мене.

Я роззирнувся. Тут уже більше нікого й не залишилося, окрім нас двох. Годинник показував, що я був у душі цілих 60 хвилин.

— У нас, в принципі, завжди… хреново. Здається, я навіть звик до того, що якщо до мене і підходять на вулиці, то тільки щоб сказати, наскільки хреново я вдарив по м’ячу востаннє.

Макс засміявся.

— Так, Гліб. Сьогодні ти вдарив просто неймовірно хреново. Впевнений, ми б виграли, якби не ти.

Я скривився.

— А ти просто неймовірно заплутався у власних ногах. Можливо, на пасадобль сходиш? Такий вид танцю. А то боюся, сам наступного разу не розплутаєшся.

Максим засміявся, поки я одягав футболку й перекидав сумку через плече.

— Ти дуже милий.

Я награно посміхнувся йому, коли ми обоє вийшли з роздягальні. Максим жив за квартал від мене, тому додому ми поверталися завжди разом.

— Завтра тренування, думаєш, кеп буде?

Я глянув на нього, піднявши одну брову.

— Ми сьогодні програли, думаєш, завтра хоча б хтось буде?

Я скривився, похитавши головою. Це був просто… абзац.

— Але Гнатюк нині був конкретно злючим. Щоб він ще заяву не написав, — пробурмотів Макс.

— Здається, це було б непогано. Можливо, новий тренер… змінив би щось, — пробурмотів я, копнувши камінчик.

— Щоб щось змінити, треба хоча б мати те, що. А в нас його немає. Нас грає 20 підлітків. У старому, Богом забутому міському клубі, назву якого знають тільки старі діди.

— Ще журналюги, — додав я.

— Так, журналюги міського телеканалу, котрі мають свою шарашкіну контору біля нашого комплексу. У нас із нападників — це пацани, яких мій дід пережене. З центрального нападника… ти, і все. От уявімо: ти захворієш — і хто буде грати? Ми звикли що в центрі завжди є ти. У нас навіть повної заміни немає, Гліб. Що в нас можна міняти?

Я похитав головою. Друг мав рацію… наскільки б сумно це не звучало.

— Новий тренер втече від нас швидше, ніж ми до гри дійдемо, — засміявся я.

Макс кивнув головою.

— А я про що.

Ми дійшли до зупинки, де стали. Неподалік від нас стояла купка дівчат. Вони надто весело про щось перемовлялися.

— На завтра щось вчити давали? — спитав я, повернувшись до Макса, який дивився туди ж, де й я.

— Щ… що? — він глянув на мене, і я засміявся.

— Школа, чувак. У нас завтра школа. Одинадцятий клас. Не забув? Аби продовжити грати в цьому клубі, треба буде ще ЗНО скласти. Не забувай.

— Мене Гнатюк і так візьме, — скривився він. — Я не знаю. Домашка… я тобі ввечері напишу.

Я кивнув головою на його слова. Нарешті приїхав потрібний автобус, і ми просто сіли на вільні місця. Після стількох годин на полі ноги боліли страшенно.

Дівчата, котрі також були на зупинці, зайшли. Я б уступив їм місце… але не сьогодні. Одна з них зупинилася просто біля нас, інші розповзлися по автобусі. Дівчина була в джинсах і довгому чорному худі. Автобус рушив, і її рука торкнулася ручки, що була позаду мого крісла. Дівчина вийняла телефон і почала комусь щось друкувати.

— То ти завтра на тренування ідеш? — Макс штовхнув мене настільки сильно, що я ледь не поцілував землю. Через це я обурливо глянув на нього.

— Іду. Куди ж я дінуся, — відповів я обурено.

Дівчина кинула на мене надто різкий погляд.

На наступній зупинці друг вийшов, і я посунувся, однак дівчина не сіла на вільне місце.

Надворі вже було достатньо темно, коли автобус зупинився, і я вийшов на потрібній мені зупинці. Накинувши капюшон, я вийняв із кишені навушники. Увімкнув музику і спокійно крокував, намагаючись іти в такт.

Окрім футболу, я в дитинстві ходив на скрипку. Дивне поєднання, однак… якщо не приймуть далі в футбольний клуб, то музичний коледж, думаю, для мене буде доступний. Сподіваюся.