Плід пізнання

В королівському палаці яблуку не було де впасти. Ще б пак: день народження принца, єдиного спадкоємця. Шістнадцять років, себто повноліття. Відсьогодні принц Аделан вважається дорослим та самостійним. Привітати іменинника прибули поважні гості з усіх усюд, навіть віддалених земель. Он гості з далекого та жаркого Сходу, принесли гаптовані тканини, дорогоцінні камені, прянощі та навіть живого папугу. Он посланці з Півночі — принесли шкури рідкісних тварин та цілу бочку чорної ікри. Он уславлені майстри із сусідніх королівств, хочуть подарувати Аделану свої вироби — вишукані мечі, лати, кінську збрую…
Аделан втомлено сидів у голові стола та механічно кивав на вітання та подарунки, які вже встигли набриднути із самого ранку. А перед очима все миготіли й миготіли обличчя й дарунки, у вухах дзвеніли нещирі вітання. Ні, звичайно, принц любив подарунки, але ж не в такій кількості! Палацу не вистачить, щоб усе це добро зберігати, та й не треба йому стільки! До того ж Аделан не дуже жалував усі офіціози, не розуміючи їхнього сенсу. Тільки казна спустошується, а користі ніякої. Тож принц у душі чекав, коли вже настане вечір, і можна буде йти спати.
Аделан оглянув чергу гостей, що вишикувалася до нього. На щастя, вона потроху скорочувалася, і лишилося з десяток чоловік. Чудово, скоро можна буде бодай трохи відпочити від уваги. Аж тут у двері забіг дідуган у дорожньому плащі, з довгою бородою та посохом чарівника. Він зітхнув з полегшенням та примостився в кінець черги. Видно, поспішав. Цікаво, що приніс чарівник? Он щось ховає під плащем, притримує обережно.
Нарешті черга вітати принца дійшла до чарівника. Той ніяково зам’явся, тоді вклонився, прокашлявся та урочисто промовив:
— Вітаю його високість…
— Облиште весь офіціоз, — зітхнув принц. — Я і так наслухався за сьогодні. Говоріть коротко й по суті.
Король з королевою, що сиділи по боках від сина, зацитькали на нього, щоб не проявляв зайвої зухвалості та непокори законам і звичаям. Однак Аделанові вже було байдуже. Та й чарівник, видно, зовсім не противився такому проханню. Він ще раз вклонився та сказав:
— Вітаю, о принце, мене звати Іридей! Я хочу подарувати вам, ваша високосте, непростий дарунок, дуже рідкісний та цінний. Запевняю, в жодного принца, короля, чи будь-кого в сусідніх землях немає такої речі. Щоб здобути цей подарунок, я подорожував далеко на південь, цілих три дні сам блукав у густих лісах. Там мене кусали отруйні змії, ледь не з’їли дикі звірі, а ще мало не застрілили аборигени. І лише магія врятувала мене.
— І що ж це за дарунок? — Аделан вже зацікавився: це тобі не збруя й не шкура, чарівники зазвичай так життям не ризикують. Отже, річ і справді дуже цінна. — Покажіть же його швидше, ваша магічносте.
— Ось він!
Іридей пірнув рукою під плащ та дістав щось округле, загорнуте в тканину. Обережно поклав на стіл перед іменинником, розв’язав мотузочку, припідняв тканину обережно, наче не хотів збудити істоту, що там спала. Але, попри очікування Аделана, у згортку була не тварина, а якийсь плід, дуже незвичний. Такого принц ніколи не бачив, хоча й привозили йому рідкісні фрукти та овочі з далеких країв. Плід був розміром з велике яблуко, але за формою більше нагадував вишню. Рожево-червона шкірочка просвічувалася, відкриваючи напівпрозорий м’якуш. Від мерехтіння полум’я свічок здавалося, що м’якуш пульсує, рухається під шкіркою, намагаючись вирватися з її тугих обіймів. А  самій серединці плода виднілася темна кісточка, уся помережена складочками, і за формою дуже нагадувала мозок.
— Це, ваша високосте, плід пізнання! — урочисто промовив чарівник. — Як я уже сказав, він дуже рідкісний! Дерево, що дає такі плоди, квітне лише раз на сотню років і лиш однією квіткою. А росте воно в самій гущавині тропічного лісу та ретельно охороняється озброєними до зубів аборигенами. Вони оберігають квітку, чекають, коли плід достигне, зривають його та дарують вождеві. Але я вирішив, що краще, щоб такий цінний плід потрапив до вас, принце, ніж до дикуна, якому це пізнання все одно особливо не допоможе. Тож використав усі відомі закляття, щоб приспати пильність стражів, зірвати плід та втекти непоміченим.
— І справді, ваш вчинок заслуговує на повагу, — кивнув король. — А цей плід дійсно дає пізнання? Моєму синові не завадило б, а то він останнім часом став не дуже старанним у навчанні.
— О, так, — відповів Іридей. — Але плід вчить зовсім не наук. Як кажуть легенди, той, хто з’їсть плід пізнання, буде знати про все, що відбувається та відбулося навколо нього. Від такої людини нічого не приховаєш! Необхідна здібність для правителя, чи не так?
— Як чудово! — королева захоплено сплеснула. — Тепер Аделанові можна буде сміливо довіряти деякі державні справи та не боятися, якщо раптом йому доведеться мати справу з, так би мовити… не зовсім чесними людьми.
— Ну, синку, їж скоріше світ подарунок! — король поплескав Аделана по плечу. — Бачиш, що тобі принесли? Якби ж мені такий фрукт у свій час…
— Дуже дякую за цінний дарунок, — принц чемно схилив голову перед чарівником. — Він неоціненний. Навіть не знаю, чим вам завдячити. Але… Чи обов’язково їсти плід пізнання просто зараз?
— Ні, не обов’язково, — відповів Іридей. — Він довго зберігається. Думаю, ще з тиждень часу у вас є, ваша високосте. Це не просто їжа. До отримання знань треба як слід підготуватися, і про це я маю вас попередити, о принце. Ви маєте усвідомлювати, що одразу дізнаєтеся багато речей. Можливо, не найприємніших, а то й відверто приголомшливих. Будете знати про таємні бажання інших, їхні плани, змови, про те, як вони ставляться до вас. Не кожна людина, навіть майбутній король, одразу зможе це все прийняти. Потрібно морально підготуватися. Краще з’їсти плід наодинці. В будь-якому разі, якщо не бажаєте, то можете передарувати плід пізнання іншому, я не ображуся.
— Ні, хай Аделан сам його з’їсть, — відповів король за сина. — Я вже старію, скоро відійду від справ. А в нього все правління попереду. То ви кажете, можна будь-яку змову викрити? Є в мене підозри…
— О, так, плід дає геть усі знання про оточення! Не сховати нічого! Навіть магія безсила! — відповів Іридей. — Але й підготовка до вживання плоду має бути. Бажано їсти наодинці, в спокої. Бо, як я вже попередив, можуть різко з’явитися гіркі розчарування, і різні люди сприймають їх по-різному.
Аделан ще раз подякував і повернувся до церемонії святкування…
***
Принц сидів сам у покоях. Виставив усіх родичів та слуг за двері, хоч як батько й не наполягав, що хтось має слідкувати за ним, аби раптом щось не сталося від того рідкісного плоду. Аделан ледь запевнив короля, що вже дорослий, а якщо щось і станеться, то все одно йому не допоможуть. Він визирнув з кімнати, щоб пересвідчитися, що ніхто не підслуховує, потім визирнув у вікно — а раптом там хтось причаївся? Нікого. Чудово. Нарешті буде відпочинок від набридливої уваги. Аделан щільно закрив вікно, крутнув ключ у дверях. Усе, тепер ніхто не заважатиме йому з’їсти той самий плід, заради якого ризикував життям чарівник. До речі, а чому саме Аделанові Іридей зробив такий цінний подарунок? Адже чарівник родом не звідси, та й подорожує весь час. Отже, міг подарувати плід будь-якому правителю, щоб задобрити його. Але ні — обрав саме Аделана.
— Значить, я найдостойніший, — принц посміхнувся до себе та сів за стіл. — Ну, почну…
Плід лежав на столі, освітлений вуглинками, що жевріли в комині. Аделан склав руки на столі, поклав на них підборіддя та кілька хвилин уважно розглядав плід, не відриваючи погляду. Тепер, у напівтемряві, він здавався іще загадковішим ніж тоді, на бенкеті, коли Іридей підніс плід як подарунок. Навіть при слабкому та мерехтливому світлі здавалося, що плід горить ізсередини, пульсує, наче в ньому закрита якась жива істота. Аделан підняв голову та повільно протягнув руку до плода. Міцно взявся пальцями. Шкірка була тепла, навіть трохи тремтіла в долоні, ніби він тримав зовсім не плід, а переполохану пташку. Аделан підніс подарунок до очей. Ні, нічого живого там не було.
Він збуджено здихнув, заплющився та вкусив пружну шкірку…
До рота полився густий, солодкий, трохи терпкуватий сік. Принц їв багато рідкісних та екзотичних плодів з усіх усюд, які підносили посланці з далеких країв, але ніколи не смакував таке диво. У ньому поєднувалася і солодкавість винограду, і терпкість горобини, і в’язкість хурми, і ніжний аромат малини, і кислинка мандарина, і ще багато різних смаків та запахів, які годі було одразу виділити. Аделан ретельно прожував м’якуш, ковтав потроху, намагаючись вловити кожну нотку смаку та аромату, адже щось подібне він більше ніколи не спробує…
Йому стало тривожно. Ні, нічого довкола не відбувалося, проте тривога лізла в душу, підкочувалася грудкою до горла, розповзалася всім тілом. Аделан поклав тремтячими руками відкушений плід на стіл та глибоко вдихнув…
Що з ним відбувається? Було страшно, тривожно, наче відчуваєш якусь небезпеку, проте побачити її не можеш. Дивне почуття. Аделан заплющився та прислухався. Ні, жодного звуку. Може, так він отримує обіцяне пізнання? А де воно? Іридей так і не пояснив, як саме прийде пізнання…
Раптом перед очима принца попливли картинки, наче спогади чи сни, проте чіткі, ніби він бачив їх наяву. Ось його батьки, ще молоді. Король у своїх покоях, виганяє слуг та зачиняє двері. Ну просто як він сам щойно. Королева чекає за столом. Король сідає до дружини, дістає з-за пазухи якийсь папірець, розгортає та кладе перед нею:
— Ось, читай! Лиш полюбуйся на таке зухвальство!
Королева бере папірець до рук, очі бігають рядками. Вона відразу переміняється на обличчі. Лоб нахмурюється, береться зморшками, очі округлюються від здивування.
— Не може бути! Звідки в нього…
— Може бути, може, — зітхає батько. — Я не казав тобі. Вибач…
— У твоєму роду були чарівники? — мати здивовано підіймає брови.
— Так. Були. Десять поколінь тому. Залишилися згадки в родовій книзі. Мій прапрапра… неважливо… був могутнім чарівником. Спочатку правив, потім кинув усі державні справи, передав правління синові, який магічних здібностей не мав, і пішов у далекі краї вчитися в якогось відомого чарівника. Більше його й не бачили. Лише чули, які дива він творить у тих краях своєю магією. А все тому, що той чарівник послав йому таємного листа, де розказував про здібності. Так би мій предок і не дізнався про них, правив собі до кінця днів.
— То виходить, що Аделанові так само…
— Угу, тільки мій предок був уже дорослим, а йому лише дев’ять років. Цей маг мутить воду! І я не впевнений. що він пише правду! Звідки йому знати про здібності нашого сина? Він його жодного разу не бачив!
— Кажуть, чарівники відчувають тих, хто має сильні здібності, навіть на великій відстані.
— Я не дозволю йому паплюжити Аделана! — король злісно б’є кулаком по столу, зіскакує на ноги та ходить кімнатою туди-сюди. — Наш син уже в такому віці показує неабиякий хист до всіх справ королівського роду! Схоплює науки на льоту, допитливий, і слуги його слухаються. Він добре вчиться їздити верхи, непогано б’ється на мечах. Я впевнений, що він стане хорошим королем. А магія? Жити відлюдником десь у горах, сидіти днями за фоліантами, вчити заклинання. Навіщо це йому?
— Магів теж поважають за їхню допомогу, — обережно заперечує королева.
— Угу, поважають! Це як пощастить! Когось поважають, а когось і страчують! Он у сусідньому королівстві відрубали голову чарівнику, який не зміг вилікувати якого графа. Та той граф був уже старий та ледь ходив! Там і магія безсила! Але стратили людину! А ще якось розказували мені, як двоє молодих чарівників згоріли живцем, бо неправильно промовили якесь заклинання…
— Який жах…
— Жах? Гірше! Прокляття! Доля чарівника — це невдячність, бродяжництво та суцільний ризик для життя. І заради чого? От я не маю магічних здібностей, та вони мені й задарма не потрібні! Я король! Правитель! Мене слухаються, мене поважають, захищають. Від мене залежать долі людей та держави! А що чарівник? Виконав замовлення — вилікував когось, чи то повінь відвернув — подякували, дали якусь монету та й забули. І знову він бродить світом, пропонує свої послуги всім підряд. Ти хочеш такого життя нашому синові?
— А хіба він не зможе правити та бути чарівником одночасно?
— Звісно ні! Наука магії вимагає відання усіх сил та часу. Юні чарівники днями сидять за книгами, і так років сім, а то й усі десять. Потім практика — ще кілька років. Звісно, треба відмовлятися від правління.
— Крім Аделана правити більше нікому, — хитає головою королева. — Твої брати…
— Нездари та підлі брехуни! Я не допущу їх до трону! Лиш Аделан — і більше ніхто!
— То цей лист від Іридея…
— Спалю! Аделанові нічого не скажу! Я не допущу сина до навчання у якогось там старого жебрака-чарівника!
— Роби, як вважаєш за потрібне. Ти головний…
Образи попливли, поблякли та зникли. Аделан так і сидів за столом, дивлячись перед собою. Отже, його обманювали багато років. І хто? Батьки, найближчі люди… Ні, наче не обманювали. Просто не говорили, відвертали увагу. У дитинстві Аделан кілька разів помічав у себе дивні здібності. Одного разу грався в парку та подивився на красиву пір’їнку, що лежала на бортику фонтана. Раптом пір’їнка піднялася в повітря та повільно попливла, а він так і дивився на неї, і куди повертав очі, туди й пливла пір’їна. Потім щось схожу було з осіннім листком. Розказував батькам, але вони одразу запевняли, що то, мабуть, просто вітер, і перемикали увагу сина на щось інше. Ще кілька разів він зміг визначити, про що думають люди довкола. Отже, від нього свідомо приховували. Батько прагнув, щоб Аделан став королем, як і він. Цікаво, чи не впізнали батьки Іридея сьогодні на святі? Мабуть, ні, інакше б прогнали. Хоча, може, він сам щось начаклував, щоб його не впізнали.
Аделан був здібним, але не хотів правити країною. Надто вже відповідально та ризиковано. Король відповідає геть за все, навіть за те, про що міг і не знати. Де гарантія, що його не вб’ють заколотники? А магія… Нею він завжди захоплювався. Як не приїде чарівник до замку, Аделан тут як тут, слідкує за кожним його порухом, кожним заклинанням, дивується тому, як він лікує рідних, підіймає зав’ялі в посуху рослини, віщує майбутнє, яке потім майже завжди справджується. Аделан сам потайки мріяв володіти подібною магією, це здавалося таким цікавим, не те, що нудні державні справи. Хлопчик мріяв отак подорожувати країною, допомагати людям, бачити все довкола, весь величезний світ, а не сидіти днями на троні та вислуховувати доповіді міністрів та радників. Зрештою, крім нього, є багато батькових родичів, досвіченіших за Аделана, які можуть успадкувати трон.
А може… Може, у нього є шанс змінити долю? Може, обрати шлях мага буде кращою долею? Може, саме для цього Іридей подарував плід йому, адже не міг сказати правду прямо?
Перед очима принца знову замиготіли картинки. Іридей сидить у якісь убогій кімнатці перед комином, пише за столом. За дверима чути веселий регіт та п’яні голоси. Мабуть, чарівник у корчмі. Старий повільно підводить голову від писання та загадково посміхається.
— Отже, спрацювало — промовляє сам до себе. — Аделан усе знає. Що він обере? Цікаво… Хоча я майже впевнений…
Чарівник знову посміхається та повертається до писання. Поскрипує перо, лунають приглушені голоси гостей корчми. Раптом кут огляду міняється, Аделан наче вилітає з кімнати та опиняється у дворі перед дверима в корчму. Просто перед ним хитається дерев’яна табличка з подертими літерами “Весела удовиця”.
Зображення замиготіло та зникло. Аделан сидів, дивлячись перед собою. Руки міцно стискали край столу. Він трусився та обливався холодним потом. Принц пригадав, де та корчма. Зовсім недалеко, у сусідньому селищі. Проїздили повз, повертаючись з полювання. Отже, дістатися туди можна швидко. Коли? Зараз. Просто зараз. Поки не пізно. Поки шанс не втрачено…
У сутінках запирхав кінь. Підкови зацокотіли бруківкою, і силует вершника, закутаного в плащ, віддалявся від замку…
Іридей сидів за столом, усе писав та мугикав під ніс пісеньку. Голоси п’яничок стихли, і тепер чулося лиш хропіння із сусідніх кімнат. За вікном стояла глибока ніч, лиш серпик місяця заглядав через шибку. Раптом у двері постукали. Чарівник підняв голову та запитав:
— Хто там?
Твердий юнацький голос відповів:
— Це я, наставнику. Я зробив вибір. Пустіть…