Розділ 14: Останнє судилище

Згадав, як писав колись молодим статтю про користь розбещення серед хворих на СНІД. То був час, коли ти ще думав, що за свої вчинки можна понести відповідальність, але все виявилось зовсім по-іншому. В реальності, відповідальність люди несуть не за вчинки, а просто так, за те, що існують.

Я наробив багато шкоди за все своє життя. Суддя знав це, Прокурорка знала це, але вони свідомо топили мене хрін пойми за що, бо так їм обом зручніше. Суд повинен виконати свою роботу, дотриматись протоколів і винести вирок - контекст завжди на задньому плані.

В ніч перед останнім слуханням, я відмовився спати, хоч і дуже сильно хотів. Мозок плавився від втоми, руки відмовляли, але я забороняв собі лягати. Якась дивна метафорична граната сиділа в грудях, очікуючи вибуху і я не міг із нею нічого зробити.

Зірки за вікном горіли дуже яскраво, освітлюючи мою кімнату навіть без місяця. Атмосфера планети стала надто рідкою. Весь світ відчував себе майже оголеним перед цинічним космосом. Всі ми наробили купу бруду, роздяглись перед жорстокою природою і встали навколішки, очікуючи зґвалтування за свою нахабність. І природа нас справді трахнула, але не відпустила. Ми дуже сподобались їй в ролі безвольних іграшок.

Крізь діру в стіні я зайшов у вже закинутий номер Афанасія Павловича. Стіни висохли, всмоктавши шпалерами криваві бризки. Нещодавно тут була розправа, але нічого зловісного це місце не викликало в моєму серці. Афанасій Павлович всього лиш намагався боротись. Усіма силами боротись проти реальності. І програв.

Ранок зустрів мене вантажем горілого повітря. Запах спаленої пластмаси та гуми літав вулицями та вилизував кожне відкрите вікно. Ось і настав момент фінального зіткнення моєї безглуздої брехні проти їхнього безглуздого закону. Все як має бути - битва нечесна, несправедлива, але жорстока.

Заради останнього слухання, мене і Платон завантажили в окремий позолочений автозак з фігуркою фазана на даху. Афанасія Павловича ж везли окремо, у сталевому вольєрі, в оточенні трьох породистих пум та австрійського бульдога без передніх лап. Майже всю дорогу я чув ці безжальні звуки битви мого начальника проти розлючених тварин. Шматки шерсті вилітали крізь решітку вольєра зі звірячими криками.

- Я гадаю, йому так навіть краще, - поклала мені голову на плече Платон. - Він такий щасливий, коли бореться.

- Це не та боротьба, Платон, - сказав я. - Це знущання. Звичайне насмішливе знущання.

Капітолій наближався. Сьогодні він виглядав навіть більшим, ніж зазвичай. Мені здавалось, що він сам йшов до нас, добиваючи своїм кроком і без того зруйноване місто. Наш конвоїр покурював за кермом і читав газету. Там, в черговій вульгарній статті, мої колеги перетворювали мене на посміховисько. Молодці, хоч щось у цьому світі трималось, як треба. Це мене аж трішки підбадьорило.

Автозак зупинився неподалік від гнилого бордюру із ракушняку. Нас виштовхали чоботями на сонце, плюючи в спини.

- Ти готовий до смерті? - спитала Прокурорка, неочікувано з'явившись поруч.

Я посміхнувся їй в обличчя.

- Готовий, але її сьогодні не буде.

Мені здавалось, вона хотіла мені врізати. Прямо в скроню, з усього розмаху. Але не можна. Ця жінка хотіла знищувати за правилами, тому старалась їх не переступати. І це добре, бо я правила не поважав.

Підошва пристава вперлась мені в поясницю і штовхнула вперед, залишаючи на рожевій сорочці густий відбиток. Нас гнали на суд як бичців на м'ясний забій. Було в цьому щось самовпевнене. Я зовсім не спав вже більше доби, голова паморочилась, тому мені було вже складно сприймати події навколо достатньо серйозно.

Ми зайшли в зал засідань. Моє око відразу зачепилось за новенький Верстат Справедливості, розмальований у стилі православної писанки. Блакитний, з квіточками та жовтеньким сонечком, що всім нам посміхалось із чавунного корпусу.

- Сьогодні правда і справедливість одержуть перемогу, - заговорив суддя Пшеничкович.

Оператор Верстату непомітив, що його трьохсоткілограмовий пристрій був вже запущений. Він загудів, намагаючись видати адвокатський аргумент. З чорної виямки вислизнув лист паперу:"Правда і справедливість не є особами збройних сил Євросоюзу, не мають офіцерського звання та ніколи не перебували на строковій службі. Отже, поняття перемоги до них не може бути застосованим у юридичному полі".

Саме в цю мить я зрозумів, що день буде прекрасним. Нас із Платон та Євпаторієм посадили на гранітні лави. Бідолаху розбудили, а він був і не проти. Попросив, щоб його розстріляли прямо в коридорі, цього не сталось. Це не по закону.

- Може все-таки спробуємо виграти? - спитав я у Євпаторія.

- Це безглуздо. Я краще помру, - коротко відповів він.

Коли слухання нарешті почалось, суддя Пшеничкович виявив, що наші особисті справи не настільки страшні, як це здавалось на початку. Деякі деталі з нашого досьє були знищені Платон і це зробило свій вклад. Про мене вона спалила фрагмент, де вказано, що я продавав в школі героїн, а про себе - що вона тримає вдома трьох рабів-безхатьків. Тепер ми виглядали як законослухняні громадяни.

- Знаєте, в принципі, ми і хороших людей відправляли на ешафот, - почухав підборіддя Пшеничкович. - Тут же, як і всюди, головне знайти грішок. Чистих людей не буває.

- Я з цим абсолютно згодна, - кивнула Прокурорка.

Зліва від мене сиділи Аліса та Бургунтугані в своїх глухих комбінезонах. Навіть крізь товстий шар тканини я бачив їхній розпач. Я не міг гарантувати їм безпеку, суд сьогодні справді дуже злий.

- Як ти гадаєш, нам кінець? - спитала в мене Аліса.

- Ні, у нас все буде добре, - сказав я про себе і Платон.

- Просто не хочеться, щоб з мене здирали шкіру і варили разом з бушлатом... Це боляче.

- Ймовірно, боляче. Але з нами цього не станеться, - знову сказав я про себе і Платон.

Вона зітхнула і додала:

- Дякую. Ти - хороша людина.

Дещо прикро було на все це дивитись, але я не всесильний. Кожен рятує свою "шкіру" так як може. Мої руки і так приклали надто багато зусиль. Моя голова розбита, мій живіт роздертий, тіло виснажене. Я вже заплатив серйозну суму цьому світу.