Розділ 13: Важливе нагадування

Ніколи не думав, що докочусь до чогось подібного. Я завжди був вище цього, вище абсурдного насильства. Травми, біль, смерті та страждання - це лише сировина для чергової смішної статті з яскравими метафорами та соковитими епітетами. І ось я тут, оголив себе до сирого болю, розвісився як м'ясо для гієн. Сподіваюсь, про мене напишуть чудову статтю, висміють мене, витруть об мене ноги. Хочу залишитись крутим контентом на папері.

Але... раптово до мене почали повертатись почуття. Кінчики моїх пальців смикнулись. Темрява стала розвіюватись, наче її змітали віниками. У мене ще є шанс, чи це випадкове глузування вмираючого мозку?

Шанс був. Як виявилось, Платон знайшла мене та врятувала. І не сама. Спостерігаючи за усім цим безладом, з провулку вийшли на допомогу нікарагуанські контрас. Вони-то мене і витягли з лап смерті. Як справжні бойовики, вони завжди тягали із собою тактичну аптечку.

Мляво піднявшись на подертому дивані, я просипав погляд вниз. Живіт був ретельно оброблений спиртягою та перемотаний справжнім бинтом.

- Ого... який альтруїзм, - важко вимовив я.

Один із катів підсів до мене. Дещо вальяжний, із запахом лаванди та карамелі.

- Мене звуть Педро. Ми з друзями витягли тебе з того світу, - його голос звучав доброзичливо та м'яко. Пригладжена бріоліном еспаньйолка поблискувала в напівтемній кімнаті.

- І навіщо ви мене врятували?

- Суд ще не виніс свій вирок. А ми... люди не злі, ти не подумай про нас чогось страшного. Якщо хтось страждає, йому потрібно допомогти.

Рана все ще горіла, але це вже було набагато краще, ніж в ту секунду, коли я її тільки отримав. Афанасій Павлович явно хотів розполовинити мене.

- Ви ж прилетіли усіх нас грохнути, - прокашлявся я.

Педро кивнув.

- Так, звичайно грохнемо, але це просто робоча процедура. Вона виконується за чітким протоколом і має свої норми. Та дикість, яку ми побачили в готелі - це нонсенс. Такого в цивілізованому світі бути не повинно.

За спинами контрас стояла Платон, схилившись до стіни, але не провалюючись в неї. Попивала якесь страшне імпортне пиво із В'єтнамського Тріумвірату. По її чорним очам було видно, як її веселила вся ця ситуація.

Допивши пляшку, вона поклала її на підвіконня та підійшла до мене.

- Ти так смішно розбився об землю, - посміхнулась Платон.

- Це був радикальний крок, - сказав я. - Іншого шляху не було.

- Я рада, що ти вижив. Без тебе було б дуже нудно.

Не знаю, чи щиро це сказано, але мене ці слова втішили. Окрім неї в мене нікого не залишилось, і без неї я б точно не вижив.

- Отже... тепер тільки ми двоє? - спитав я.

Платон відвела погляд і задумливо кивнула.

- Так. Афанасія Павловича вже затримала поліція. На суді його триматимуть у сталевій клітці, навісивши на шию ланцюг.

- А Євпаторій як?

- Просто здався. Спить прямо у вестибюлі Капітолію.

Педро підняв вказівного пальця та підмітив:

- Найбільш свідома людина із усіх вас. Його стратити буде легше всього.

Мене завалити буде складно, в цьому Педро був правий. Але вільно балакати про свій план серед них не сильно хотілось. Якими б суворими вояками вони не виглядали, все-таки це офіціали. Кожне моє зайве слово могло долетіти до вух судді чи Прокурорки.

Я встав та простягнув руку Педро.

- Дякую вам за допомогу, мужики, але нам із Платон час йти.

- Чому? - насупився він. - Зараз почнеться футбол, ми три ящики пива принесли. Можна ще посидіти. У вашому стані треба ще довго відпочивати.

- Ні, дякую. Я зайнятий.

Його долоня різко стиснула мою і та болісно захрустіла. Педро наблизився до мого вуха. Його стрункі плечі здавались міцними наче залізобетонні шпали, загорнуті у камуфляжну форму. Навіть тон голосу став суворішим:

- Не вигадуйте трюків, Матвію. Вони вас не врятують.

- Навіть не думав про це, - збрехав я.

Коли ми покинули їхню тимчасову штаб-квартиру, я все ще ледве тримався на ногах. Здавалось, коліна ось-ось розкришаться. Череп мовчки стогнав, розколюючи усю голову. Щось схоже я відчував лише раз, у дитинстві, коли на мене напав цирковий ведмідь. Тільки тоді я був невинним дитям, а тепер вже став підлим лоботрясом. А в ролі ведмедя - весь навколишній світ.

Пройшовши якихось жалюгідних сорок мертрів, я присів на бордюр старої клумби, заваленої покришками бензовозів. Сонце сьогодні по-особливому бушувало. Все місто шкварчало як яєчня на сковороді. Навіть кілька вибухів пролунали десь в небі - видно метанові осередки спалахнули.

- Ну і? - присіла навпочіпки біля мене Платон. - Який у тебе там план? Я ж знаю, що ти щось вигадав.

Я з болем кинув. Міг би навіть заплакати від нього, але сльози миттєво випаровувались на моїх повіках.

- Мені знадобляться твої здібності, Платон.

- Ого, вони нікому ніколи не були потрібні. Це чудо!

- Можливо... - мій голос був сухим як розпорошена солома. - Але зараз... потрібні. І дуже сильно.

- Що я маю зробити?

В роті все пересохло. Зараз би не відмовився від пляшечки в'єтнамського пива, яке приволок Педро. Але ні! Потрібно стерпіти. Слабкість тут не цінується.

- Ти повинна пролізти крізь стіну... в кабінет судді Пшеничковича, - моє горло відчувалось шорстким, схожим на потріскану гофру. - Переглянь, що у них є на нас по факту. Якщо треба буде - знищ найнебезпечніше.

Її очі округлились, але радісне захоплення не спадало з лиця.

- Ти впевнений, що хочеш цього? Ми переступаємо межу.

Я пройшовся долонею по скронях, щоб витерти піт, але він весь випарувався.

- Так... це необхідно. Навіть якщо у них не буде сильних аргументів, треба перестрахуватись.

- Ну добре. Без проблем.

Було очевидно, що після витівки Афанасія Павловича, ставлення суду до нас стане ще більш суворим. Його вбивства приплюсують до "порнографії" і смертна кара буде ще жорстокішою. Саме тому тепер можна було все, правила зникли остаточно.