Розділ 12: Все стискається

Байдуже. Поки що можна закрити на все це очі. Вони нам нічого не зроблять. Вони, як слухняні собачки, підіжмуть свої блохасті хвостики та будуть чекати вироку. Я можу сісти перед ними та пити кукурудзяний віскі, дивлячись в жорстокі, але безвольні очі. Я не був вбивцею, але у мене була воля. Це набагато цінніше.

Повертаючись до справи, було зрозуміло, що на Євпаторія можна більше не розраховувати. Він вже з усім змирився і просто чекав на кінець. І це було смішно та сумно одночасно. В редакції Євпаторій завжди ходив на високих сталевих підборах, щоб здаватись вище та авторитетніше. А коли дрібні проблеми(обвал редакції, масові смерті) постукали в двері - просто здався.

- Добре, - сказав я, потиснувши йому руку, - значить суд тебе зжере.

- Хай буде як буде, - знизав плечима Євпаторій.

- Не забудь випити міцний транквілізатор, щоб не відчувати біль, коли тебе почнуть катувати.

- Так. Я прямо зараз зганяю в аптеку. Дякую за пораду.

Відійшовши від бункера, мені стало зле. Скрутило живіт. Схоже, ті гриби на телячому біляші виявились не кулінарними. Це покарання за мою необачність. Майбутній суд абсолютно такий самий, як і той прострочений біляш, мені не можна бути з ним необачним.

- Якийсь ти синій, - підмітила Платон.

- Життя хоче розірвати мене на шматки, - сказав я, засовуючи два пальця в рот. - Я не піддамся.

Блювота вирвалась із мене тугим струменем. З біляшом покінчено безжально. Я дивився на шматочки гнилої яловичини і бачив у них обличчя судді Пшеничковича, Прокурорки та контрас. Канавки з кислим жиром пульсували, наче глузували з мене. Ця калюжа була судом наді мною. Мої вороги мріяли роздерти мене зсередини. Не можна їм цього дозволити.

- Де Афанасій Павлович? - піднявся я, витираючи губи.

- Можливо у себе в номері, в готелі, - припустила Платон.

- Їдемо до нього. Якщо ми і його втратимо, буде набагато складніше.

Поки ми добирались назад, я замислився про те, що робити далі... після суду. Я нічого не вмію, окрім письма. Було б непогано знайти роботку у "Дикій Чорнухі", або "Людожерові", але ці видавництва православні, вони вважають мене сатанистом. Тут без варіантів. А може тоді в "Поножовщину наркоманів"? У них головний редактор писати і читати не вміє, він навіть не вкурить, хто я такий. Так... поки що це найкращий варіант.

Наше таксі билось підвіскою, влітаючи у розірвані вибухами ями асфальту. А потім грубо підстрибувало, наїжджаючи на п'яних волоцюг. Сміливо тут їздять місцеві голубчики. Одразу видно публіку, яка жодного разу не врізалась у метановий пузир. Видовище пекельне, у нас вдома половина таксистів залишились без рук та очей.

Було б непогано, якби весь цей газ навчились збирати в балони, труби та використовувати на користь, але ніхто не знає, як це робиться. Всі профі давно на кладовищі. Може воно й на краще.

Діставшись до готелю, ми кинулись на четвертий поверх, до номеру нашого начальника. Нам залишалось лише сподіватись, що він не наробив чогось непоправного. А ця паскуда рукаста, в разі чого, з ним кулаками не поборишся. Він тільки виглядав щуплим, а на практиці був як бульдозер. В офісі часто розповідали, як він брав участь в облозі Константинополя.

Моя рука штовхнула порепані двері, тіло промайнуло в кімнату. Платон просто пройшла крізь стіну поруч. Світло було вимкнене, старенька лампочка розжарювання гойдалась як маятник. Через вікно всередину проривалось місячне сяйво і лягало на височенний чорний силует Афанасія Павловича.

Його очі почервоніли, я побачив хижі ікла, що прокусювали темряву. Він зайшов надто далеко, не зміг змиритись з обвалом редакції. Тіла незнайомих людей скупчились навколого його голих, заляпаних чужими залишками ніг. Ми з Платон одразу зупинились. Перед нами був вже не наш кервіник, а дикий звір, який забув людські слова. Відтепер він розмовляв лише мовою крові.

- Треба тікати, - тихо сказав я.

Платон було набагато легше, вона могла просто пірнути в підлогу і зникнуnи, а от я був у пастці. Кожен неправильний рух міг обернутись для мене відірваною головою, зануреною в томатний сік з листями петрушки.

В коридорі Афанасій Павлович легко мене наздожене, на сходах - тим паче. Він бігав як стерилізований кочергою мустанг. Саме тому мені довелось прийняти максимально ризиковане рішення - кинутись назустріч, оминувши його, і вискочити у вікно. Так, четвертий поверх - це не приземлення на материнський матрац, але альтернативою було перетворення на ремені для шківа діаметром сорок сантиметрів.

Я помчав на старого. Його лапа вже вибухнула ривком в мій бік. Мої очі заплющились, тіло ухилилось вліво. Пощастило - пазурі боса лише розпороли живіт, оголивши мій сальник. В цю мить я міг розірватись навпіл, але моя реакція виявилась не настільки безнадійною.

Виштовхнувши лобом потрісканий склопакет, я вивалився назовні. Вітер обгортався навколо мого тіла, наче цементний розчин. Я летів униз та не міг рухатись. Тепер мене могла врятувати лише вдача.

Потилиця зі спиною торкнулись бетону. В очах потемніло.