Розділ 11: Світ горить

Я... не знав, як мені до цього ставитись. Все зруйновано. Від муніципальної служби надійшов лист, який запевнив, що всі наші працівники померли від завалення вапняковою породою на глибині двох сотень метрів, а отже це не входить в їхню юрисдикцію і ніхто розслідування проводити не буде. Висновок був коротким:"Смерть від стихійного лиха".

На справді, я не дуже любив наше видавництво, але воно давало мені палцдарм для втілення своїх збочених фантазій. Мало того, на цьому навіть можна було заробляти гроші. Тепер все це зникло. Конкурентні газети навряд чи приймуть мене, бо точно пам'ятають, скільки помийок я вилив на них у своїх статтях.

Наших писак витягли з ями лише наступного дня. І то, тільки коли місцеві шахтарі усвідомили, що їм складно працювати, дивлячись на понівечені трупи. Гірничодобувна фірма зі сльозами на очах віддала гроші надзвичайникам за чистку шахти від тіл. Коли останнього розплющеного доходягу виволокли на поверхню - історія нашого видавництва закінчилась.

Афанасій Павлович впав у надзвичайний розпач. "Dog Shielt" було його улюбленим дитям. Управління жовтухою - це єдине, що стримувало його від безцільного насильства. Не знаю, що у нього зараз у голові, але підозрюю, що скоро він зірветься і знову когось завалить без причини.

А от із Євпаторієм було складніше. Він настільки глибоко зарився у свій бункер, що і досі не знав, що його робота зникла назавжди. Можливо, Євпаторій все ще підтримував якийсь телеграфічний зв'язок із підземелля зі своїми родичами-сарматами, але цього явно було недостатньо. Його ехо-камера надто потужна.

Треба було повідомити йому про все, тим паче, слухання наближалось - нас ніхто не планував відпускати. Фігуранти справи всі живі, значить суд продовжується.

Діставатись до бункеру Євпаторія ми вирішили разом із Платон. Перед дорогою я закинув у шлунок біляш, для сміливості. Їхали в таксі, в багажнику, як і завжди. Нам пощастило, що цей водій дозволив не вдягати кляп і вдарив по обличчю лише один раз. Виховану людину видно за кілометр, доброти і так мало в цьому світі.

Міцна мотузка ледь не ламала мої зап'ястя та гомілки - затягнув добряче, наче я якийсь кабан, що втік із хліву. Платон було легше, вона напружилась і стяжки просто пройшли крізь її тіло та попадали на дно багажнику. Вона взагалі була у прекрасному настрої сьогодні. Посмішка сяяла на ній навіть у темряві цього брудного коробу.

- Ти уявляєш, після смерті наших, Степан пішов на підвищення! - радісно говорила вона. - Це так круто, коли жертви не марні. Тепер нам вистачить нікелю, щоб купувати дві хлібини на тиждень замість одної.

Так ось в чому був сенс її сім'ї - у страховці сраки. Вона справді хитріша, ніж мені завжди здавалось, а я цього весь час не помічав. Я от сам... і в мене немає такої підтримки.

- А ким працював твій чоловік в тій шахті? - чомусь захотілось спитати мені.

- Він був вибухотехніком. Закладав динаміт під породу.

- Тобто... це через нього наша редакція могла піти під землю?

Вона помотала головою та засміялась.

- Ні, не могла, а точно пішла. Він заклав шашки прямо під мартенситові підпорки. Просто... вони випадково стояли на жирних нікелевих покладах. Я хочу сказати... що він не навмисно усіх наших вбив. Степан лише мислив стратегічно.

- Маю зізнатись, що недооцінив його.

Платон обернулась на спину та почала мрійливо кліпати очима. Її волосся частково провалювалось крізь дно багажнику та шелестіло об асфальт.

- Може куплю собі нові шнурки до черевиків, - сказала вона.

- А наша робота? Невже тобі байдуже на неї?

Вона поглянула на мене, піднявши брови.

- Ні, що ти, звичайно не байдуже. Я можу зайнятись самвидавом, буду писати бруд на стінах і парканах. В таких місцях люди навіть читають частіше.

- Це не те, - зітхнув я. - Для мене важливий запах паперу, шум типографічного верстата. Я люблю коли бруд написаний якісним чорнилом на якісному полотні. Це мій фетиш. І... твій чоловік забрав його у мене.

Між нами повисла напівтверда пауза. Платон покалала мені руку на плече.

- Забудь про збочення, Матвію... Насолоджуйся свободою. Після суду ти будеш нікому нічого не винен.

Вона не розуміла, ніхто не розумів. Я люблю глузувати з чужих страждань красиво. Я люблю, коли муки стають контентом. Але тепер, я опинився в ситуації, коли не можу навіть зі своєї поразки зробити єхидну злу статтю. Мій біль також став закритим для тиражу. Я не можу ним скористатись. Це ампутація, наче я втратив обидві руки.

Коли ми нарешті доїхали до бункеру Євпаторія, я вже втратив будь-яку мотивацію до розмови. Мені здавалось, що тіло стало пластиліновим, рихлим. Опора ставала все більш рідкою. Наче я ось-ось провалюсь крізь землю, як Платон, але не отримаю від цього задоволення.

Титаново-вольфрамові двері метрової товщини повільно відчинились. Перед нами стояв виснажений чоловік з кучерявою щетиною та запалими очима. Євпаторій виглядав так, наче його також витягли з-під завалів шахти. Пухнастий халат був весь заляпаний червоним вином та спадав на старенькі туфлі "Le Silla". Може це і був колись стиль, але зараз це було більш схоже на стомлений тижневий вінегрет.

- Нас вже засудили? - різко спитав Євпаторій.

- Ні, сталось дещо інше, - я трішки зам'явся на місці, гадки не маю, чому. - Наша редакція обвалилась. Всі, хто був всередині померли. Це сталось два дні тому вечором.

Спочатку, він нічого не відповів. Застиг, наче пам'ятник власному затворництву. Лише його жирне волосся розйогдувалось за вітром, прилипаючи до спітнілого лоба. Але відповідь ми все-таки отримали. Просто вона складалась не зі слів.

Євпаторій витяг повну пляшку вина з кишені халату та випив усе до дна. Ковтав так жадібно, що залив усі груди та шию.

- Значить, у мене нічого не залишилось. Моя дружина вже точно з'їхала з дому.

- Та може все не так страшно, - сказала Платон.

- Ні, я її знаю. Гадаю, вона зачинила за собою двері на другу секунду після того, як дізналась, що редакції вже немає. Це кінець.