Розділ 3: Процес створення

У наш час створення реклами - це уже не стільки технічний процес, скільки примітивний маркетинг. Вся моя робота і так побудована на тваринній сутності людини, тут мені потрібно буде лише перенести усе в інший медіум. Я зроблю ролик, який приверне увагу до нашої газети так, як цього ще ніколи не робили.

Але спочатку спорядження. Для зйомок я взяв 4К камеру "Philips Turbo", чотири об'єктиви з лінзами товщиною в сорок міліметрів, навісний мікрофон "Горлова Історія", коробок ананасового сидра та мішок піску.

Довелось намазати все тіло помітним шаром прозорої емульсії, щоб зберегти тіло від опіків, а також вдягнути товсті каучукові штани з курткою. Погода на вулиці, як і завжди, пекельна. Маршрут до місця зйомок довелось прокладати заздалегідь, щоб оминути осередки пожеж у місті, а також щоб випадково не натрапити на великий згусток метану.

Наше суспільство дорого платить за можливість жити далі, після всього, що наробило. Я гадаю, це логічний фінал нашої цивілізації - жити в проклятому світі, який самі ж і створили. І навіть не розуміти, що сталось та яке у всього цього коріння. Ми змусили себе страждати за те, чого самі не змогли усвідомити. Все так і є... це просто біль без причини.

Зранку я заправив свій "Pontiac DUNAY" та поїхав за Платон. Вона єдина, хто розуміє мою задумку і зможе допомогти її втілити. Ми в принципі багато чим були схожі, окрім одного - в неї була сім'я і вона її чомусь цінувала. Я ж був одинаком, який не потребував компанії взагалі.

Зупинившись біля її оселі, я не став глушити двигун. Просто чекав, слухаючи як кашляє мій радіатор. Сонце розігрівало асфальт з рідкісним напором. Смолянисті канавки починали шкварчати та пузиритись. Не щодня таке побачиш. Може магнітні бурі розбушувались.

- Я став багатим! - вирвалось із будинку. Цікаво...

В цю мить вікно розбила чоловіча спина. Як виявилось, це був Степан, чоловік Платон. Він летів на землю, розтираючи по обличчю металеву стружку. Все його тіло тремтіло та викручувалось від емоційних спалахів.

- Весь цей нікель мій! - продовжив горланити Степан, гепнувшись спиною об потріскану землю. - Я щасливий! В мене буде все!

Експресивна людина. Таких у нас люблять, вони роблять все, щоб нагодувати себе ілюзіями змін. Їм життєво необхідно вірити, що життя піддається впливу, що вони керують ним. Саме такі дурники і читають нашу газету.

Потім через стіну вийшла Платон, натягнувши на себе сірий кардиган та довгополий капелюх зі старою срібною кокардою. Дістався їй від діда підполковника. Її родичі були цікавими людьми, їх народили по-справжньому, а не з трьохлітрової банки біоматеріалу. Сівши в машину, вона стукнула мене кулаком в плече.

- Нарешті ти роздуплився! Я гадала, ти все ж заб'єш болтяру на свій "великий план".

- Я просто дозрівав.

Раптово Степан закотився мені під колеса. Пускав слину, розмазуючи нікель по волохатих грудях. Випучив очі, виваливши язика від ейфорії.

- Він такий милий, коли щасливий, правда? - почервоніла Платон.

- Може йому до лікаря сходити?

- Тобі ніколи не зрозуміти чужої радості. Ти просто чарствий як старий батон.

- Можливо.

Обережно об'їхавши голову Степана, я натиснув на газ. Сонце змушувало плавитись лобове скло - погодка погіршувалась. Розпечені краплі сипались на кермо. Довелось визирнути назовні та висунути попереду карниз. Але, в принципі, сьогодні був ще прохолодний день. Не довелось навіть витягати балон з рідким азотом для остигання.

- А як ти можеш сидіти в машині, не провалюючись крізь неї? - запитав я. - І як на тобі весь час тримається одяг?

- Я ж тобі вже десять разів розповідала, - схрестила руки Платон.

- Я забув. Місяць тому мені робили операцію на мозку. Лікар випадково переплутав мій череп і попільницю. Цигарка трішки пошкодила мою пам'ять. Але це не страшно.

Платон розсміялась з мого горя. За це я її і поважав. Було щось надихаюче в цьому оптимізмі.

- Розумієш, - почала вона, - я можу, як би це так сказати... я можу стискати свої молекули і це робить моє тіло твердим.

- Не дуже розумію, - насупився я.

- Це як стискати сфінктер. Напружуєшся і все одразу твердіє. Або навпаки.

- А-а... цікаво.

Квантова фізика - це все ще загадка людства. Здібності Платон неймовірні, шкода тільки, що вони нікому не потрібні на ринку праці. Різноманітні феодали мріяли лише про шахтарів, вантажників та чорноробочих на полях. Ходьба крізь стіни тут була зайвою. Тому і доводилось працювати за копійки вульгарним писакою в конторці настільки темній, що навіть я не знаю всіх таємниць Афанасія Павловича.

- До речі, що там Степан про нікель кричав? - стало цікаво мені.

- А-а, коротше, котлован під нашим офісом вже заглибився на чотири кілометри. Робочим дали подачки по мішку стружки. Її можна буде обміняти на дерть та молоко.

- Не можу дочекатись поки вся редакція туди обвалиться, - посміхнувся я.

Платон покрутила головою.

- Не обвалиться. Афанасій Павлович поставив нові підпорки. Цього разу не тільки дерев'яні, а ще й мартенситові.

Що ж, значить вібрація в офісі трішки зменшиться. Катастрофа стоїть на паузі, як і завжди. Це забавно. Іноді світ мене лякає, а іноді такий, напрочуд, передбачуваний.

Через півгодини ми приїхали до молочного комбінату. Крики корів громом розривались навколо. Їх там були тисячі. Стіни розпирав натовп тварин, який мав прогодувати нашу батківщину. Ці маленькі жертви харчової промисловості сьогодні не будуть брати пряму участь у шоу. Мені просто ще потрібні деякі ресурси.

Актори також уже були на місці. Це дві моделі африканки, плюс-сайз розміром, кожна важила по двісті п'ятдесят кілограмів. В кадрі повинен бути об'єм, естетика і я готовий був дати її більше ніж на сто відсотків.

Ліберали давно вбили сексуалізацію, та і сам я не хотів вкаладати якийсь відверто вульгарний сенс. Мені потрібна була краса тіла, вільна від рамок. Я не художник, але знаю, який жест торкнеться сердець людей.