Розділ 1: Типова реальність

Коли я тільки поступив на журфак, мені часто казали, що моя робота - це створення макулатури на замовлення товстосумів та інших жлобів. Так і сталось. Але якщо в молодості це мене лякало, то зараз я був усім задоволений. Тут немає нічого принизливого, немає нічого осудного - ми заробляємо гроші на людській ганьбі і тупості. Журналіст - це людина, яка перетворює горе в продаючий заголовок.

Сорочка з папіросової тканини м'яко лежала на моїй шкірі. Я згорбився над столом за клавіатурою. Сухі губи просили тютюна, але не можна. Курити в офісі було заборонено - згустки метану все ще іноді гуляли в повітрі. Вибух міг вбити весь "Відділ Жовтої Преси та Марнотратства". Хто тоді буде писати правду про ідіотів?

В такому світі я й живу. В світі, де ніс завжди принюхується, щоб знайти та перетворити трагедію на трафік платоспроможних людей.

- Матвію, статтю потрібно здати через дві години, - сказав мій начальник, сивий дід з ведмедячою щелепою.

Коли я вперше його побачив, шість років тому, то дуже злякався. Афанасій Павлович Коструненко був худий як скелет, але височенний... вперався лобом в стелю. Його розм'яклі очі іноді пульсували, іноді стискались зморшками. Цей старий вовчара працював у видавництві ще за часів Царя Соломона. Ходили чутки, що він вже тричі переродився в печері Лазаря, але це сталось ще до Великого Ультиматуму.

- Звичайно, - посміхнувся я, поправивши товсті окуляри з реголітовою оправою. - Я майже закінчив роботу.

Стаття "Причини бідності адекватів" була майже завершена. В ній було написане всього одне слово:"Опа!" Мені треба взяти себе в руки та працювати завзятіше. Все-таки, серце типового журналіста середньої ланки не вічне. Його графітове покриття кришилось, полікарбонатова аорта була на грані зношення. Я хотів прожити ще кілька років.

Руки відлипли від клавіатури. Я встав з-за столу та повісив на груди бейдж:"Матвій Рокко". Навколо кипіла безглузда робота. Мої відчайдушні колеги витискалі всі соки з дешевих інфоприводів, лиш би заробити зайву копійку на іпотеку.

Наш офіс пахнув азотом і марганцем, відтінками йоду та чимось невловимо жирним, маслянистим. Здавалось наче повітря було просякнуте плівкою, воно обіймало усіх нас наче літаюча ковдра.

"Треба покурити" - подумав я та спустився з четвертого поверху в чорний підвал. Там не було метану, тому із темряви невпинно прорізались червонці цятки бартерних цигарок "Бурий Чепчик". Тут відпочивали інші раби текстового ремесла. Я був з ними в одній обоймі. Такий самий... напівхолостий, зі слабкою пробивною силою. Головне, що нам було байдуже. Інше не мало значення.

Я підійшов до своєї колеги і подруги - Платон. В неї була унікальна особливість. Ця руса дівчина дуже любила проникати тілом в цегляні стіни. От буквально, влітаючи як цукор у кавовий розчин. Її дивна квантова структура організму дозволяла проходити крізь тверді об'єкти. Це не фантастика, це фізика, це жорстока реальність.

Платон увійшла спиною в стіну з газоблоку та спокійно викурювала вже четвертий блок за сьогодні. Курити вона любила більше ніж я. Гадки тільки не мав, звідки стільки бабок на таку кількість рідкісних цигарок.

Моя рука прослизнула в грубу твідову кишеню з підшитим золотим ланцюжком. Я витяг мідний випарювач на нітрогліцерині із кремнієвим запалювачем. Курити це було набагато дешевше, ніж цигарки рослинного походження. В Україні майже не залишилось рослин. Як і в іншому світі.

- Уже зганьбився перед босом? - спитала Платон.

- На половину, - зробив тягу я.

- Можеш краще.

- Я буду старатись.

Знав я її ще з дитинства, коли нас вирощували на Людиноробному Комбінаті. Ми з одного верстата вийшли. Просто Платон застрягла в секторі Гамма-випромінювання, що зробило молекули її тіла більш рухливими. Ймовірно, це і дозволяло їй ходити крізь стіни. Правда, ніхто точно це підтвердити не міг, бо науковці дуже зайнятті створенням Фіолософського Каменю. Ех... не та зараз наука, от у часи каральної медицини було набагато краще. Тоді дослідник працював з тілом, з матерією, а не з безглуздою манією.

Але потім стався Великий Ультиматум і все змінилось. Люди навіть мислити почали інакше. Може... і я сам змінився, але це не точно.

- На якій сторінці думаєш публікувати свою статтю? - знову спитала вона.

Дим вислизнув з моїх ніздрів, залишаючи в слизистих каналах хімічний опік. Це дуже освіжало подих, мені подобалось.

- На третій, зліва знизу, - відповів я.

- Ого, чому так далеко? Це на тебе не схоже.

- Бо... мені зараз не до писанини. Я планую дещо краще.

Платон вийшла зі стіни, потягнувши за собой шар штукатурки. Шматки вапна посипались на підлогу.

- А-а... ти про свій секретний проєкт. Я зрозуміла.

- Він переверне все.

Я зробив ще одну тягу. Чорний дим з червоними прожилками висвредлив моє горло, наповнивши легені. Це було боляче, але такий біль мені був довподоби.

Головне, в професії журналіста, бути готовим ризикувати. "Жовтуха" часто кидає виклик суспісльству, граючи на його найбільш примітивних інстинктах, і це її абсолютна сила. Я нічого не боявся і довго чекав на можливість створити щось по-справжньому брудне, але цінне.

І це не обов'язково повинно бути щось правдиве. Правди не існує, є лише контент. Тому мені потрібно запакувати все максимально яскраво, додати перцю, соусу, шматочок себе. Можливо, це буде повна нісенітниця, але в ній буде цілком реальна сила, здатна на справжні зміни.