Розділ 2

— Є. Якщо знайдете когось замість себе. Дасте йому випити зі склянки й до вас повернеться старість. Ваші роки вас наздоженуть. Я пробув хранителем тридцять два роки. Тридцять два роки на самоті. Гадав, житиму на повну, а насправді це більше схоже на ув’язнення. Я хочу насолодитися життям, яке мені залишилося. Відвідати місця, де ніколи не був, подивитися на чудеса світу, і якщо мої кістки не розпадуться, то стрибнути з парашутом. Щоправда, серце вже слабеньке, не знаю чи витримає. Шкода, що свої найкращі роки я віддав цьому будинку. Хотів бути молодим і не усвідомлював, що зморшки — це відображення прожитого шляху, головне скільки років твоїй душі. Сподіваюся я не збагнув цього надто пізно.

Чоловік пішов, а Ірина ще довго дивилася йому у слід. Розпач роздирав груди, з очей сипалися сльози, проте вже нічого не можна було вдіяти. Заспокоївшись, жінка почала думати логічно. Вона отримала те, що хотіла, молодість та вічне життя, а зробити його цікавим зможе й у маєтку. Спочатку Ірина запрошувала гостей. Повідомила, що начебто придбала будинок і тепер житиме тут. Раптову молодість пояснила пластичною операцією. Проте маєток в справді не любив гостей. З ними весь час щось ставалося. То ногу на сходах хтось підверне, то люстра зі стелі впаде, а останнього разу подруга Ірини розлила на себе кип'яток і її шкіра вкрилася пухирями. Щоб вберегти близьких та знайомих від нещасть, Ірина вирішила нікого не запрошувати.

З роками вона стала справжньою самітницею. За десять років, котрі прожила у маєтку, жінка зовсім не постаріла. Не відчувала радості від молодості, здоров'я та вроди. Їй не було з ким розділити це щастя. Часто думала над останніми словами Мирослава. Життя й справді проходило повз неї. Рутинна робота, вечори за телевізором та безсенсове гортання стрічки в соцмережах з'їдають дорогоцінний час. Тепер для неї було краще прожити коротке яскраве життя, ніж довге та нудне.

Вона задумувалася над тим, щоб заманити когось і змусити випити ту склянку із зіллям. Їй хотілося вирватися з полону будинку та жити, а не існувати. Проте щось не дозволяло їй цього зробити. Не хотіла мучитися почуттям провини до кінця своїх днів.

Ірина прокинулася під обід. Знову почався безглуздий день, такий самий як і інші дні. Здавалося все повторюється по колу. Сонце яскраво світило у вікно і жінка вийшла на терасу. Дивлячись на високі дерева, мрійливо зітхнула. Їй би хоч на трошки вийти прогулятися лісом. Почула тихе м’яукання, яке доносилося від хвіртки. Жінка зіщулила очі та вдивлялася у високу траву. Помітила смугастого кота з жалісливими очима.

— Киць, киць, ходи до мене.

Ірина присіла та простягнула руку, наче тримала смаколика. Кіт підбіг до неї. Жінка схопила тварину на руки та почала пестити:

— Привіт! Нарешті хоч якась жива душа. Сподіваюся будинок тебе прийме, — вона занесла кота у маєток, — у мене тут м’яско є. І молочко. Тобі сподобається.

Ірина насипала молоко у миску та поклала перед котом на підлогу. він почав жадібно пити. Тільки тепер жінка роздивилася тварину краще. Старий смугастий кіт з білим більмом на оці та без кількох зубів. Він важко кусав м’ясо й здавалося ковтав його великими шматочками.

Дивлячись на старого кота, Ірині на думку спала ідея. Вона не була впевнена, що це спрацює, але все-таки зважилася. Підійшла до столу та взяла звідти склянку з фіолетовою рідиною. Проставила перед котом та забрала усю їжу. Голодна тварина почала пити зілля. Ірина стояла перед дзеркалом та чекала. Нерви натягнулися у тонку нитку та пронизували тіло. Нарешті вона побачила зморшки. Справжні зморшки! Нерівні лінії розмалювали чоло, павутинка утворилася біля очей, а щоки злегка запали. Ірину наздогнав її вік і тепер вона мала вигляд п’ятдесятирічної жінки. Не вірячи своєму щастю, жінка почала обмацувати обличчя. Нерівності під пальцями підтверджували побачене. Відчула біль у спині та коліні й ще більше зраділа. Вона відчуває, а значить жива.

Підбігла до кота та схопила його на руки. Шерсть виблискувала на сонці, більмо зникло і тепер на неї дивилися жовті очі. жінка чмокнула кота і відпустила. Вибігла на терасу й сподівалася, що будинок її відпустить. Боязко зробила крок на сходинку. Нічого не відбулося. Невпевненою ходою зійшла на вулицю. Стежиною йшла до хвіртки й навіть покинула подвір’я. Зупинилася біля старого автомобіля на якому приїхала десять років тому. Тепер їй зовсім не турбували зморшки на обличчі чи вік у паспорті. Вірила, тепер вона не змарнує жодної хвилини і життя у п’ятдесят тільки починається.

Дорогі читачі!

Якщо Вам сподобалася ця історія, то тисніть, будь ласка, на сердечко. Підписуйтеся на мою сторінку та будете в курсі новин щодо моєї творчості!

З любов'ю, Кристина Асецька!