Аркуш без дати

Глухий стукіт коліс прорізає ніч, наче це не потяг мчить рейками, а чиясь душа, важка й порожня, пробивається крізь час. Лампочка в купе хитається, відбиваючи химерні тіні на стінах. Я сиджу біля вікна і дивлюсь на темний ландшафт, що зникає у холодній ночі.

Це той самий нічний потяг, на якому я завжди тікаю від своїх думок. Цей рух у невідомість — єдина ілюзія втечі.

— Куди їдете? — запитує голос з іншого боку купе.

Чоловік, який зайшов на останній станції, сидить навпроти, уважно дивлячись у свою книгу, наче слова там мають відповіді на всі питання.

— Нікуди. А ви?

Він посміхається, але в його посмішці є щось, що важко винести.

— Усі їдуть нікуди. Усі шукають щось, чого немає.

Я мовчу, і це мовчання — моя згода. Іноді здається, що я сама — та, кого поїзди забирають щоночі. Не додому, не на роботу, а просто далі, далі, поки рейки не скінчаться.

— Поїзди… Вони ніколи не стоять на місці. Але ти завжди залишаєшся там, де тебе колись залишили. У власному минулому. — говорить чоловік далі, наче до себе.

Моє серце стискається. Я знаю це відчуття. Воно, як кухоль чаю у руках: спочатку теплий, але холодний потім, коли тримаєш його занадто довго.

На секунду здається, що цей чоловік знає про мене більше, ніж треба. Про мої листи, які залишилися без відповіді. Про фотографії, які я зберігаю на телефоні. Про те, як я стою на платформі, дивлячись, як хтось інший їде в майбутнє.

— А ви куди їдете? — нарешті питаю я.

— Шукаю станцію, де залишив щось важливе, — каже він, дивлячись у вікно. — Може, колись знайду.