Повний текст

ПЛАЩАНИЦЯ

– А може, не варто? Може, дарма ми усе це затіяли?

Запитання пролунало ніби потужний перун серед тихого нічного неба. Марко здригнувся і завмер, а вже наступної миті повернувся і уважно поглянув на того, хто це мовив. Його чорні, ніби крило крука, очі похмуро уп’ялися у товариша.

Запитання поставив один із трьох – 35-річний Брендан Уолш, що був родом з Гемпширу. То був міцний чоловік, вкритий численними тату, з масивною нижньою щелепою та до біса синіми, майже бірюзовими очима. Незважаючи на свій дещо молодий вік, Брендан був досвідченим злодієм з чималим послужним списком кримінальних справ та двома відсидками у в’язниці. Білявий англієць любив гроші і не гребував жодними способами їх здобути. Власне, саме тому Марко Абруццо – 40-річний чорнявий міланець з кучерявою головою і горбинкою на носі – і наважився залучити Брендана до непростої, але вкрай вигідної справи. І саме тому, питання, яке поставив Уолш, пролунало стіль недоречно і навіть загрозливо.

– Що ти маєш на увазі, Брендане? – холодно запитав Марко, уважно позираючи англійцеві в обличчя.

– Те саме і маю: може, не варто цього робити?

– Чому?

– Ну, якось так… – Брендан на мить затнувся, ніби підбирав якнайточніші слова, і почухав брудною п’ятірнею потилицю. – Все ж таки, то не музей, не галерея… Та й товар – то не якась там художня мазня доби Ренесансу… А, так би мовити, річ нерукотворна…

– Коли я тобі озвучив суму гонорару, тебе таке питання не турбувало. А тепер, коли ми виконали 90 відсотків роботи, ти хочеш увімкнути задню?

Брендан виглядав вкрай розгубленим, нагадуючи школяра, якого раптом спапашили на якійсь капості. Шукаючи підтримки, він поглянув на третього члена їхньої хижої зграї – 50-річного Артура Качалкіна, уродженця Ростова, який вже понад 20 років жив та промишляв у Євросоюзі. То був жилавий чоловік з холодним поглядом та довгим рубцем на щоці – слід від удару ножем в одній з камерних бійок. Як і Брендан, Качалкін мав за плечима чималий досвід ув’язнень за крадіжки та грабіж, а його тіло нагадувало справжню художню галерею, заповнену значною кількістю картин. Зараз Артур хвацько працював лопатою, скидаючи землю у мішок і стікаючи рясним солоним потом, проте несподівана розмова товаришів змусила його призупинити роботу.

Марко теж поглянув на Артура, ніби очікуючи його підтримки чи заперечення. Качалкін зітхнув, змахнув долонею піт з чола і сухо буркнув:

– Гроші – то добре. Але ж ми не на якогось там Пікассо замахнулися. Тут справа геть інша.

Марко уважно подивився на Качалкіна. Навіть при світлі ліхтарів, що вже два місяці осяювали злодіям дорогу у довгому підземеллі, було помітно нехіть в очах росіянина. І це неабияк здивувало міланця. Адже саме останній, як здавалося йому, був людиною цілковито безпринципною, позбавленою сорому і стида – таких непотрібних для злочинця якостей. Бо навіть неповнолітні переступники відають, що без сумління життя можна прожити, а от без грошей – зась!

– Це змова? – підозріло поцікавився Марко.

– Чому «змова»? – здивувався Брендан.

– А як це називається? – єхидно перепитав Абруццо. – Нам залишилось якихось п’ять метрів, ми вже пройшли фундамент каплиці, і тут ви одностайно заявляєте мені про свої сумніви. З якого дива?

Англієць та росіянин перезирнулися, а на їхніх обличчях спалахнув вираз неабиякого подивування. По всьому, раптове «прозріння» було спонтанним і ґрунтувалося на якихось особистих застереженнях. У тунелі, проритому на глибині понад п’ять метрів під землею, враз постала тиша, яку порушувало лише важке дихання геть захеканих чоловіків.

Брендан першим порушив тишу; відсапавшись та чухаючи п’ястуком свого носа, гейби шукав в ньому підказку, він мовив:

– Розумієш, Марку, я тебе дуже поважаю. Власне ми обоє тебе поважаємо. Тому й погодилися на справу. Та й гроші ніколи не зайві. Але, чим більше я довбав землю, то більше міркував про наслідки. Так, робота важка. Але добре оплатиться. Та й азарт своє брав. Бо я ніколи ще такого не робив. Але… розумієш… я довго думав про наслідки… І думаю, що таке робити не личить. Ще є час зупинитися…

Брендан зітхнув, як після сповіді, закліпав очима і перевів погляд на Артура, ніби сподівався, що той підхопить його ідею і продовжить розпочатий монолог.

– Я згоден! – луною озвався Качалкін, спідлоба позираючи на їхнього отамана. – Це не та річ, яку варто цупити. Нам варто натиснути на гальма.

Марко присів на цеберку з видовбаною землею і вийняв з кишені пачку цигарок. Звично дістав одну, сунув собі до рота, а тоді клацнув запальничкою. Яскраве полум’я умить освітило замурзане обличчя італійця, виявивши неприховану напругу. Міланець глибоко затягнувся і, ніби через силу, випустив з легень густу хмару тютюнового диму. Таке було уперше і вщент руйнувало власноруч встановлені копачами правила. У розкопі була відсутня вентиляція, тому, якщо хотілося покурити, чоловіки зазвичай, вилазили з тунелю і курили у квартирі, яку найняли для проживання. Після чого, перепочивши, знову, ніби сліпі кроти, лізли під землю, аби гризти та довбати неподатливий туринський ґрунт. Ця витівка отамана неабияк спантеличила його компаньйонів. Було очевидно, що Марко дуже і дуже рознервувався, і навіть не намагається цього приховати.

Кілька разів солодко затягнувшись димом та трохи опанувавши себе, Марко мовив: