— І що ви скажете, детективе? — долинув голос патрульного.
Чоловік, до якого він звертався, хитнув головою, ніби відганяючи співрозмовника. Або думки, які він викликав.
— Ладно, побалакаю зі свідками… — махнув рукою той, а потім зник — розчинився серед натовпу людей, один з небагатьох у блідо-синій уніформі.
— Дівчина років дев’ятнадцяти, з собою документів не має. Виглядає як істинна аристократка. Тепла, вірогідно, померла приблизно десять сьо тому. Кров вже згорнулася. Основний напрямок удару — передня частина тулуба, — хрипко констатувала криміналіст — смаглява молода жінка приємної зовнішності з прямим волоссям, акуратно зачесаним назад.
Вона обернулася до детектива, який незмінно когось уникав — стояв спиною до натовпу, весь із себе серйозний і непохитний.
— Чуєш, Зейне, схожа на спадкоємицю Тліючих, — докинула жінка.
Чоловік позирнув у бік тіла — не надто шанобливо і совісно. Його яскраві небесні очі горіли люттю, що злегка відлякувало співробітників. У купі з гострою зовнішністю — витягнутим квадратним підборіддям і різкими скронями — це препаскудно значилося на враженні, яке він справляв. Детектив мав холодну вроду, чорне недовге волосся, яке настовбурчилося від вітру, і широкі густі брови. Зовнішність майже не перегукувалася з його професією: усі ж бо звикли до того, що детективами стають жилаві старигані.
Він, на відміну від колеги, вуха якої були прикрашені незліченною кількістю золотого пірсингу і сережок (що гармонійно поєднувалося з насиченим кольором шкіри), нічого неформального на собі не мав. Ну, окрім татуювання на лівиці: кучерявими візерунками кольору кориці було забито усе передпліччя, аж до зап’ястку. Малюнок мав схожість з воронячим пір’ям, що охоплювало чоловічу руку браслетом. Саме татуювання ховалося під непрозорою сорочкою, однак показувалося сонцю кожен раз, як чоловік засукував рукави.
— Якщо це не повноцінна теорія, за якою її вбили, не бажаю і слухати, — зашипів на колегу детектив. Рідкі морщинки скупчилися біля його виразних очей. Це аж ніскільки не додало йому віку — чоловік ніби застиг у часі. — Опиши мені, що сталося. В деталях.
Криміналіст не стала сперечатися:
— Якщо ви вважаєте, що ми маємо справу саме з вбивством… — вона стенула плечима. — Дівчина перетинала дорогу в недозволенному місці. Підземний перехід починається далі на схід. Вона спішила й невчасно помітила автівку — по куту падіння видно, що в останню сенту вона почала розвертатися. Бачиш, як схрещені її ноги?
— Бачу, як зламані її ноги, — з суворістю виправили її.
— Я лиш пояснюю позу жертви. Права рука вивихнута й затиснута між тілом і асфальтом. Це підтверджує мої слова. Мені прикро це казати, але… Вірогідно, вона навіть встигла побачити того, хто це зробив.
— Чудово. Відбиток номера?
Чорнявий повів підборіддям, охоплюючи цим рухом усе місце злочину, а криміналіст здивовано моргнула.
— Перепрошую?
— Відкинуло її далеко. Мінімальна швидкість на цій дорозі — сімдесят дві дайлети у каз. Ймовірно, водій поспішав, і не просто не помітив пішохода. А значить, через зіткнення на тілі Шири міг залишитися слід. Так ми й вийдемо на власника авто.
— Твоя правда, Зейне, — невдоволено буркнули у відповідь.
Криміналіст пропустила повз вуха більшу частину зауваження і продовжила оглядати нещасну. Відбиток виднівся і на одязі: прямокутний номер вимальовувався брудом на дорогій тканині брюк, трохи вище колін. Людина — фотограф, — яка відповідала за докази, одразу ж підпливла ближче, аби задокументувати нову знахідку, яку спочатку не помітили як раз через положення тіла. Отримавши схвальний кивок від Зейна, фотограф продовжив свою роботу.
— Хм. — Криміналіст замислилася. Думаючи, вона активно терла новий пірсинг у вусі.
Підперши підборіддя великим пальцем правиці, вона вгледілася у яскраво-червоні патьоки під тілом. Щось викликало в ній інтерес, навіть Зейн — зазвичай холодний, як його почуття — звернув на це увагу:
— Щось важливе?
Дівчина навпочіпки просунулася ближче до голови померлої і вказала на щось. Детектив знов запитально оглянув її.
— Ніколи не бачила, аби кров так себе поводила.
— Добре, добре… І ти кажеш мені про це лише зараз? Тоді, коли я попросив дати висновок?
Йому жестом висловили здивування.
— Ти повинна звітувати за власною волею, — він аж розвів руками.
— Кхм. Кров йде від її голови наче куполом, але не схоже, щоб наша померла залишила такий відпечаток при падінні абощо.
— Ти віриш у божественну причетність? — з насторогою поцікавився Зейн, поставивши руки в боки.
Сорочка на його грудях трохи роз’їхалася, і тканина натягнулася. Криміналіст нервово ковтнула, та детектив цього, здавалося, не помітив. Як не помітив зачудування в її очах. Абсолютна байдужий.
— Ні-і-і, однак…
— Тоді досить беззмістовності. Лаконічний рапорт до мене в офіс після того, як все розглянеш. Протягом каза.
На цьому їхня розмова закінчилася. Дівчина повернулася до свого дослідження, в той час як Зейн кудись подівся. Зник у якомусь понівеченому храмі — вшановувати заборонений пантеон богів, думалося їй — і не збирався повертатися у найближчі кілька казів. Усе місто було оточено розваленими храмами у стилі кам’яної готики, тож податися можна було будь-куди. Та його б не стали шукати: капітан поліції давав своєму найкращому детективу певну свободу у цьому плані — все заради того, аби вислужитися перед нащадком героя.
— Та тут і нема про що роздумувати, — кинула наостанок криміналіст.
***
— Вбив і зник з місця злочину, це точно його почерк! — кричав хтось з-за зачинених дверей кабінету. Голос належав чоловіку віком до сорока — не надто дзвінкий, скоріше поривчастий і гуркітливий.
Хтось буркотів — напевно, та сама людина. Чоловік був стривожений, знервований більше, ніж звичайно. Так він себе поводив, тільки коли мова заходила про… А втім, він ніколи не був надто ласкавим. І навіть зараз, коли напряму звертався до капітана поліції, аніскільки не пробував стишитися. Навколо нього наче клубився дим; вогонь гніву ярився в очах.