Творити всупереч хворобі

Березень 2017… Саме тоді я відчула перші сигнали наближення серйозної хвороби, яка назавжди змінить моє повсякдення та, як то кажуть, поділить мій життєпис на «до» і «після».

Тієї весняної пори моє життя вирувало на повну силу. Син Єгор ходив до першого класу. Я невтомно працювала в одній із найбільших приватних академій, проводячи по шість-сім лекційних та семінарських занять на день. Наукова робота теж кипіла – в усіх звітах нашої кафедри завжди фігурувала велика кількість моїх наукових статей з міжнародного права. Позаду була тривала та напружена робота з написання навчального посібника «Міжнародне трудове право», який в згадуваний період часу готувався до друку.

Саме тоді коли танув сніг, в лісі з’являлись первоцвіти, а природа оживала подихом весняного вітерця, я помітила, що не маю сил радіти моїй улюбленій порі року через раптове погіршення самопочуття. Незрозуміла слабкість прямо-таки збивала з ніг та дуже ускладнювала здійснення запланованого. Страшенна сонливість змушувала боятися заснути на лекції та стати втіленням головного героя відомого анекдоту про викладача, якому наснилося, що він читає пару, прокинувся, а й справді читає пару! Навіть в теплому приміщенні було відчуття холоду —морозило так сильно, що болів хребет. Несподівано для себе, а також друзів, що звикли до мого чудового апетиту, я стала байдужою до їжі.

• Не впізнаю тебе, Іринко! Раніше ти все змітала зі столу, ми й скуштувати не встигали, а зараз з’їла лише одну канапку! — дивувалась моя подруга Оля на кафедральному фуршеті на честь весняного свята.
• Я сама себе не впізнаю останнім часом! Почуваюсь дуже кепсько! Не маю ні на що сил! Маю найгірші передчуття щодо свого здоров’я! — нестримно скиглила я у товаристві перевірених часом подруг.

Намагаючись залишатись в тонусі, я змушувала себе їсти, а для подолання сонливості і слабкості стала пити вдвічі більше кави, ніж зазвичай. Проводити опитування на семінарських заняттях я намагалась протягом перших двадцяти хвилин пари, поки випитий на перерві еспресо допіо ще діяв.

Одного дня, втомлена та виснажена, я зайшла до деканату денної форми навчання для того щоб узгодити деякі організаційні питання.

•  Ірусю, я вчора не хотіла тебе засмучувати, але сьогодні помітила, що в тебе дедалі більше набрякає обличчя, — стурбовано сказала мені на вушко заступниця декана Раїса Павлівна, яка пам’ятала мене ще студенткою академії.
• Раїсо Павлівно, в мене не тільки обличчя має набряклий вигляд, а й пальці рук, ось подивіться! — я похмуро продемонструвала свої кисті рук зі значно збільшеними пальцями, в які повпивались каблучки.
• Так, мерщій до лікаря! Це або нирки, або твоя давня проблема зі щитоподібною залозою дається взнаки! — суворо наказала мені колишня методистка нашого курсу.

Раїса Павлівна пам’ятала, як 10 років тому двадцятичотирирічна я проходила процедуру біопсії маленького вузлика на шиї. Ця неприємна медична маніпуляція полягала у проколюванні щитоподібної залози та відібранні зразку тканини новоутворення для визначення його доброякісної або злоякісної природи. З яким хвилюванням я тоді очікувала на результат, та яким щастям для мене було довідатись про доброякісну природу пухлини! Тоді лікарі мене заспокоїли і переконали в тому, що подібні новоутворення є чи не у половини киян.

• Мабуть, проблема саме в щитоподібній, оскільки розмір пухлини значно збільшився, — важко зітхнувши, я повідомила сумну новину своїх давній знайомій.

З огляду на те, що я в двадцятирічному віці втратила маму, Раїса Павлівна була однією з небагатьох людей, з якими я могла порадитись щодо мого здоров’я. Так, мій чоловік Микола настільки погано знався на медичних питаннях, що розмови з ним на цю тему мене просто дратували. Подруги ж починали разом зі мною шукати в інтернеті причину мого нездужання, а результати такого пошуку ще більше загострювали усі мої страхи та поглиблювали відчай. Однак, і мій чоловік, і подруги, і Раїса Павлівна зрештою давали одну й ту саму наполегливу пораду, яка звучала приблизно так:

• Тобі потрібно звернутись до лікарів!!

Мені ж було дуже лячно йти до медичної установи, оскільки я розуміла, що на мене знову очікує біопсія, результати якої цього разу, скоріш за все, будуть невтішними.

• Не хочу я іти за поганими новинами! — відповідала я щоразу, коли чула про медиків.

Тим часом, незважаючи на паскудне самопочуття, я продовжувала писати наукові статті з міжнародного права та планувати новий навчальний посібник у співавторстві. Писала я настільки завзято, що, аналізуючи міжнародно-правові документи, забувала про всі свої негаразди зі здоров’ям. Наукова творчість була для мене потужною підтримкою в той сумний період. Так, завершуючи висновками чергову наукову статтю, я бачила, що можу ще зробити багато корисного для науки міжнародного права, а отже, опосередковано, і для суспільства.

• Ха-ха! А голова в мене ще варить! — тріумфально констатувала я на кафедрі, очікуючи на чергову наукову публікацію.

Одного разу в розмові з іншою викладачкою на перерві, я поскаржилась їй на своє здоров’я. Вона ж рекомендувала мені звернутись до її знайомого лікаря нетрадиційної медицини, який начебто має багато відгуків вдячних пацієнтів.

• Можеш сміливо йти до нього! Жодної біопсії він тобі не призначить! Він таку здихоту ставить на ноги, що тебе вилікує граючись! — запевнила мене колежанка.