День третій. Під землею

Олі часто снилося її село. Село Орестопіль Покровського району Дніпропетровської області стояло на лівому березі річки Вовча. Багато легенд ходило про назву цієї річки У більшості легенд головним персонажем виступала вовчиця, яка спасала своїх дітей.

Оля не пам’ятала, коли навчилася плавати. Їй здавалося, що це вміння в неї з народження. Купання в річці було наймилішою розвагою для Олі і її друзів. Але почалася друга світова війна і розваги закінчилися. Оля вимушена була виконувати чоловічу роботу.

          Радянська влада змусила дівчину закінчити школу фабрично-заводського навчання за спеціальністю «скреперист» І вона повинна була відпрацювати в шахті чотири роки. Шахти були затоплені, світло часто пропадало, один хлопець з її села загинув під завалами руди на робочому місті. Було багато й інших нещасних випадків, бо техніка безпеки не дотримувалася через зруйнований стан шахт.

          В той день Олі треба було виходити в другу зміну, тож вона могла полежати до семи годин. Лежачи в ліжку, Оля згадала один випадок з її робочого життя.

                    ***

Світло знову відключилось. Карбід в лампі скінчився. Очі ще не звикли до суцільної темряви. В душу ввірвався жах та біль. Вона впала на коліна підняла руки вгору і почала благати:

- Господи, рідненький, закінч зараз все! Нехай мене тут привалить! Зараз, Господи! Я не хочу жити! Я не можу більше! Якщо ти є, забери мене до себе!

Раптом хтось схопив її ззаду за комір. Від несподіванки Оля скрикнула.

- Я зараз тебе сам приб'ю! Не треба і бога просити. Ти глянь на неї. Вона не хоче жити. А я хочу! Знаєш чого я не хочу? Не хочу, щоб мене віддали через тебе під трибунал. Витри носа і заспокойся. – це був дядя Ваня.

Молодий чоловік віком тридцяти трьох років, здавався шістнадцятирічній Олі старим дядьком. Дядя Ваня кричав, та це була напускна злість. Від цього крику Олі стало легше. Вона притулила голову до грудей дяді Вані. Він обійняв її по-батьківськи й погладив по голові.

-  Нічого, не плач – вже зовсім іншим тоном став втішати дівчину дядя Ваня. Йому було жаль цю дитину.

- Ми зараз налагодимо лампи. Буде світло. Буде веселіше. Та вже й недалеко до кінця зміни.

Дядя Ваня помудрував з карбідкою і лампа зажевріла слабким світлом. Але цей слабкий вогник, неначе світло в кінці тунелю відродив надію на те, що життя буде кращим, легшим і світлішим.

Через деякий час була відновлена подача електричної енергії й знову запрацював скрепер. Оля сіла за свою машину і почала збирати руду. Ця звична праця заспокоїла її остаточно. Вона навіть замугикала пісню.

Нарешті зміна закінчилась і Оля разом з дядею Ванею пішли до кліті. По дорозі вона взяла за руку свого напарника

- Дядя Ваня, не говоріть нікому про мене. Обіцяєте?

- Добре, не скажу. Але ти теж пообіцяй, що не будеш панікувати.

- Домовились – відповіла дівчина з усмішкою.

***

          Цей спогад викликав світлу вдячність чоловікові, до якого Оля відносилась, як до батька.

          Півдня пройшли в дрібних клопотах. І ось вже Оля з дядею Ванею спускаються в кліті в пекло шахти. Зміну відпрацювали, як зазвичай. Оля і дядя Ваня багато жартували, сміялися, не зважаючи на обставини. В кінці зміни вони вдвох підійшли до скрепера, щоб виключити його і забрати інструмент і раптом почули нехарактерний шурхочучий звук. З гезенка** різко посипалася руда. Сталося це буквально за секунди так що Оля та дядя Ваня не встигли зреагувати й опинилися в пастці. Шурхіт зменшився, але не зовсім. Це означало, що руда продовжує сипатися і може повністю засипати їх самих. Вони стояли в печері площею два на два метри й висотою близько двох з половиною метрів, з якої не було виходу. Навіть якщо їх не засипле, вони можуть задихнутися від нестачі повітря.

          У Олі від жаху заколотилося серце, вона схопилася мертвою хваткою за рукав дяді Вані, бо їй здалося, що вона вже задихається.

- Тихо, тихо – почав заспокоювати її дядя Ваня, погладжуючи вільною рукою по голові.

Потім він повернув її до себе, щоб дивитися прямо в очі й почав говорити:

- Оля, нам треба вибиратися звідси. Допомога може не встигнути. Ти ж розумієш це? Тож ми зараз розгребемо дірку в породі й ти перша, а за тобою я в неї виліземо.

- Ні, ні, ні. А що як знову почне сипатися. Це ж вірна смерть. – зі сльозами проговорила Оля

- Подивись на мене. Я не раз попадав у такі пастки. Я знаю про що говорю.

Дядя Ваня почав обережно розгрібати завал. Оля теж допомагала йому. Шурхіт породи вже припинився. Тож була надія, що вони встигнуть вилізти з цієї халепи.

Коли отвір став достатнім для того, щоб виліз один чоловік, дядя Ваня звернувся до дівчини:

- Ну що Олечко, ти перша.

- Ні, я після Вас – благаючим тоном просила Оля.

- Оля, не зли мене! – сердитим голосом проказав дядя Ваня

Він добре розумів, якщо дівчина залишиться тут, то не зможе вибратися. Тож, коли Оля боязко засунула голову в отвір, дядя Ваня підхопив її ноги й виштовхнув з пастки. За нею виліз і він. Їм на цей раз поталанило. Вони залишилися живі, але такі неймовірні випробування нанесли свій жахливий відбиток на здоров’ї Олі.

          Саме такими жертвами був устелений шлях до світлого прийдешнього країни, яке так і не наступило. Саме такою ціною відбудовувалася промисловість Радянського Союзу. Можна тільки додати, що Оля відпрацювала вісім років в шахті, отримавши масу відзнак за зразкову працю, бувши стахановкою,  в старості отримала мінімальну пенсію від держави, яка все ще знаходилася на шляху до світлого прийдешнього.

*Красний уголок – це велике приміщення зі стільцями, сценою, де проводилися партійні й комсомольські збори, різноманітні конференції, концерти, присвячені якимось звершенням країни, що впевнено рухалася до світлого прийдешнього – комунізму. (пояснення автора)

**Гезе́нк (від нім. Gesenke — похил, схил) — вертикальна підземна гірнича виробка, яка не має безпосереднього виходу на земну поверхню і призначається для спуску корисних копалин із верхніх горизонтів на основний самопливом або у спеціальних посудинах механічним способом