***

Нічого не трапляється даремно

Якщо я вмру? Якщо мене не стане?

Такими були мої думки не так давно. Звичайно, вмерти можливо будь-коли та будь-де, особливо в наш час. Зараз ризики набагато більші. Але тут не про це.

Я щось намацала.

Я не розуміла, що це. Але його точно там не має бути. Я постійно торкалася того місця, і воно стало боліти. Я відчувала пекучий біль та дискомфорт. Мені було страшно.

Страшно просто звернутись до лікаря. Але найбільше мені було страшно від своїх думок. Вони мене з’їдали.

Все... Невже це все?

А як же діти?

Чоловік?

Мої дівчата. Вони у мене геть маленькі.

Чоловік... Мій найкращий.

Та потім я взяла себе у руки, розказала про все йому. І ми записалися на ультразвукове дослідження молочних залоз.

Я тоді була у шоковому стані, коли мене після цього направили до онколога.

Та ну. Не може бути. Та в мене такого не буде. Зі мною такого не трапиться.

Пам’ятаю той дикий погляд своєї половинки...

Але він оптиміст і навіть не допускав якогось поганого результату далі. Постійно емоційно мене витягував. На дослідження потрібен був час. А я плакала, зжирала і жаліла себе. Бо не вірила, що щось таке могло статися.

Мені хотілося щось ще залишити після себе.

Так я прийшла до письменництва.

Почала писати. Видумувати своїх героїв і чекати. Зареєструвалася на читацькій платформі, як автор, і почала щось публікувати. Так я відволікалася. У мене був місяць в завислому стані. Я не знала, на якій чаші ваг стою.

Здорова, але уважніша до себе.

Або сповнена рішучості та налаштована на боротьбу.

Бо ж мені є за що боротися!

Пам’ятаю вирішальне дослідження. Як зайшла в спеціальну кімнату, де купа страшних звуків та великих машин.

Чоловік чекав в коридорі. Він тримався. Бо ж хтось має бути сильним. І підтримувати.

Через деякий час я повернулася до нього, і настав довгий час очікування результатів.

Ми згадували, як почали зустрічатися. Наш перший поцілунок. Весілля. Народження дітей. Ми так довго разом, мов одне ціле.

Я бачила, як він ховає очі.

Бо і йому страшно.

Нам винесли папери. Ми похапцем почали все читати та шукати якісь страшні діагнози.

Але там чогось страшного не виявили.

Не виявили! Розумієте?

А я мало не поховала вже себе.

Мені й досі стоїть перед очима щасливе обличчя чоловіка. З якого він стирає сльози. Так, чоловіки теж плачуть. Бо стрес і напруга даються взнаки.

Я пам’ятаю його слова.

— Ірка!

Це так було емоційно.

Лікар призначив просте лікування і просто відпустив додому жити своє щасливе життя.

Які висновки я зробила?

Перше, це треба проводити самообстеження і проходити профілактичні огляди у лікарів.

Друге, не боятися, а звертатися по допомогу.

Третє, цінувати життя.

Цей невеселий досвід дав мені поштовх, аби зайнятися своєю творчістю.

І ось я тут!!!

Що я маю? Встановлення двох рекордів. Участь у ще одному заході. Трохи більше, ніж півтори тисячі підписників на читацькій платформі. Пишу сьому історію. Відкриваю передплату на свою книгу.

Та велику кількість нових знайомих. Серед яких є ті, які стали мені близькими людьми.

Змінилося моє життя після цього випадку?

Однозначно!

Тому? Що?

Вважаю, що випадковостей не буває. Значить так треба було. Такий мій шлях. 

І щиро вірю, що він буде довгим!

Ваша Іра Майська