Нічого не трапляється даремно
Якщо я вмру? Якщо мене не стане?
Такими були мої думки не так давно. Звичайно, вмерти можливо будь-коли та будь-де, особливо в наш час. Зараз ризики набагато більші. Але тут не про це.
Я щось намацала.
Я не розуміла, що це. Але його точно там не має бути. Я постійно торкалася того місця, і воно стало боліти. Я відчувала пекучий біль та дискомфорт. Мені було страшно.
Страшно просто звернутись до лікаря. Але найбільше мені було страшно від своїх думок. Вони мене з’їдали.
Все... Невже це все?
А як же діти?
Чоловік?
Мої дівчата. Вони у мене геть маленькі.
Чоловік... Мій найкращий.
Та потім я взяла себе у руки, розказала про все йому. І ми записалися на ультразвукове дослідження молочних залоз.
Я тоді була у шоковому стані, коли мене після цього направили до онколога.
Та ну. Не може бути. Та в мене такого не буде. Зі мною такого не трапиться.
Пам’ятаю той дикий погляд своєї половинки...
Але він оптиміст і навіть не допускав якогось поганого результату далі. Постійно емоційно мене витягував. На дослідження потрібен був час. А я плакала, зжирала і жаліла себе. Бо не вірила, що щось таке могло статися.
Мені хотілося щось ще залишити після себе.
Так я прийшла до письменництва.
Почала писати. Видумувати своїх героїв і чекати. Зареєструвалася на читацькій платформі, як автор, і почала щось публікувати. Так я відволікалася. У мене був місяць в завислому стані. Я не знала, на якій чаші ваг стою.
Здорова, але уважніша до себе.
Або сповнена рішучості та налаштована на боротьбу.
Бо ж мені є за що боротися!
Пам’ятаю вирішальне дослідження. Як зайшла в спеціальну кімнату, де купа страшних звуків та великих машин.
Чоловік чекав в коридорі. Він тримався. Бо ж хтось має бути сильним. І підтримувати.
Через деякий час я повернулася до нього, і настав довгий час очікування результатів.
Ми згадували, як почали зустрічатися. Наш перший поцілунок. Весілля. Народження дітей. Ми так довго разом, мов одне ціле.
Я бачила, як він ховає очі.
Бо і йому страшно.
Нам винесли папери. Ми похапцем почали все читати та шукати якісь страшні діагнози.
Але там чогось страшного не виявили.
Не виявили! Розумієте?
А я мало не поховала вже себе.
Мені й досі стоїть перед очима щасливе обличчя чоловіка. З якого він стирає сльози. Так, чоловіки теж плачуть. Бо стрес і напруга даються взнаки.
Я пам’ятаю його слова.
— Ірка!
Це так було емоційно.
Лікар призначив просте лікування і просто відпустив додому жити своє щасливе життя.
Які висновки я зробила?
Перше, це треба проводити самообстеження і проходити профілактичні огляди у лікарів.
Друге, не боятися, а звертатися по допомогу.
Третє, цінувати життя.
Цей невеселий досвід дав мені поштовх, аби зайнятися своєю творчістю.
І ось я тут!!!
Що я маю? Встановлення двох рекордів. Участь у ще одному заході. Трохи більше, ніж півтори тисячі підписників на читацькій платформі. Пишу сьому історію. Відкриваю передплату на свою книгу.
Та велику кількість нових знайомих. Серед яких є ті, які стали мені близькими людьми.
Змінилося моє життя після цього випадку?
Однозначно!
Тому? Що?
Вважаю, що випадковостей не буває. Значить так треба було. Такий мій шлях.
І щиро вірю, що він буде довгим!
Ваша Іра Майська
Відредаговано: 17.07.2024