Плането, я тут!

Присвячую своєму улюбленому дідусеві, надіюсь Вам там добре! Я Вас дуже сильно люблю

Дзвонить будильник, але я давно вже не сплю. Телевізор грав весь ранок, лише перед тим як потрібно вставати він нарешті замовчав. Поки не спала, я встигла послухати прогноз погоди, гімн України та якийсь серіал. Мабуть, то був пес, його зазвичай транслюють в цій годині. Він ще є улюбленим серіалом мого діда, але останнім часом навіть він не підіймає йому настрій.

Мій дідусь бореться з раком вже два роки, але краще не стає. Останнім часом він взагалі розклеївся. Як я не стараюсь його трохи вирвати з власних думок, мені не вдається. Зараз він хоче тільки тиші, навіть майже не їсть. Мама, баба та я просимо його це зробити, але він тільки свариться з нами.

Сьогоднішній ранок не виняток, я йому віднесла трохи їсти, але він знову відмовився. Для мене це вже стало очевидним, що не звернула на увагу та не спробувала його переконати у зворотному. Натомість я побігла снідати та збиратися в коледж.

Це мій перший рік тут, недавно наступила зима, недалеко вже за горами моя перша сесія. Я дуже хвилююся, тому що хотіла б мати стипендію в наступному семестрі. Я хочу, щоб мій улюблений дідусь пишався мною, не хочу його розчарувати! Адже він найближча для мене людина, навіть мама не є такою. Він моя опора та підтримка, не уявляю своє життя без нього!

Це людина, яка замінила мені батька, якого я бачила раз в рік через хворобу та якого я майже не знала. В нього був розсіяний склероз, через рік після діагностування його батьки забрали до себе додому. Після чого я його бачила дуже рідко, а в останні роки його життя, це було раз на рік та дзвінки телефоном. Він помер зимою, на Різдво, сьомого січня. Я добре пам’ятаю наступні два дні, хоча мені тоді було всього лише вісім. Дев’ятого січня, орієнтовно зранку мама була дуже сумна, ми разом лягли на ліжко обійнявшись і мені здавалося, що вона заснула. Це було до того, як я побачила сльози, які котяться з під її закритих очей. Лише коли вони перестали текти, її дихання вирівнялось і вона заснула. Орієнтовно через пів години заходить до нас дідо, з питанням: «Чому ви ще не готові? Йдіть бігом збирайтесь до мерця». Я не розуміла, що відбувається, куди й до кого я повинна збиратися. Саме це я запитувала декілька разів. На що дідо звернувся до мами: «Ти їй не сказала? – потім звернувся до мене – Сонечко, твій тато вчора помер, ми їдемо до нього».

Тоді я впала в ступор, я не могла в то повірити. Всю дорогу я була, як в тумані. Лише зайшовши до хати та побачивши татове тіло, я усвідомила, що це реальність. Ще через декілька хвилин, в мене потекли з очей сльози. І вони не зупинялися до кінця дня. Лише в день похорону я змогла прийти в себе, тому що всі сльози були виплакані й залишилась тільки порожнеча. Тоді я ще не усвідомлювала наскільки цінну для себе людину я втратила. Тому великий жаль досі є у серці.

Я дуже хочу, щоб він якнайшвидше одужав, це було моїм бажанням на моє п’ятнадцятиліття. Ми його святкували у вузькому колі, тільки я, мама, дідусь, бабуся та вітчим. Цей день народження не є найкращим за всі інші, але він став останнім в цьому оточенні.

День у коледжі був спокійним та звичайним, деякі предмети вже майже вичитали, тому є ймовірність закінчити навчання швидше. Буде більше часу підготуватися до моєї першої сесії.

Після пар, я, як завжди, пішла швидким кроком на автобусну зупинку й поїхала додому. В планах був тільки обід й тепле ліжко. В цей день, було дуже холодно, мороз був не великий, але дув вітер, що продирав до кісток. Ні теплі рукавиці, ні шарф, ні шапка не могли врятувати від нього. Тому як тільки, я опинилася вдома, побігла до хати, в тепло.

Грубка вже була розтоплена бабусею, дрова приємно тріскотіли всередині. Скинувши верхній одяг та привітавшись з дідусем, майже одразу пішла грітися до пічки. Спочатку були руки, потім я притулилася до неї всім тілом наскільки це було можливо. В будинку було тихо, був лише звук дерева, що палає та дідового кашлю, який час від часу лунає у кімнаті. Краще б я його не чула, мені боляче його слухати та дивитися. Саме в цей час незрозумілий мені страх пробирався під шкіру, який я постійно відганяла та не звертала уваги. Ще й мама пристала зі своїм порядком. Вона хотіла, щоб я зробила генералу, яку ми робимо кожної неділі, але не п’ятниці. Через це ми посварились, адже я не розуміла, чим її не влаштовує мій порядок і чому вона хоче його зробити сьогодні, а не як завжди.

Дідо харкав кров’ю та нічого не їв. Спроба його погодувати знову була провальною. Він не хотів ні з ким говорити, а я хотіла трохи відвернути його увагу. Мені грубим тоном сказав, що він хоче тиші. При ньому ми навіть не могли між собою спілкуватися.

Коли вже почало темніти, у нашій з дідовою та бабиною частиною хати зібралися усі.  Там були я, мама, баба, вітчим і, звісно, дідусь. Вони сиділи в його кімнаті,  а я була  в сусідній, своїй. Вони то між собою говорили, то просто мовчали та сиділи в телефонах. Мама або баба, час від часу заходили до мене й лягали на ліжко. Я ж в цей час дивилась якийсь серіал на телефоні в навушниках або слухала музику. Як же мене тоді це дратувало, не кімната, а якийсь прохідний двір. На мої слова, що я хотіла б побути сама, на мене тільки сварили.

Це продовжувалось довго, аж до самої ночі. Коли я нарешті заспокоїлась, моя мама лягла біля мене з наміром ночувати зі мною. До мене прийшла злість, я не розуміла, чого вона не йде до себе, а лишається тут. Ми з нею посварилися, ще й баба втрутилась в нашу розмову, після чого я ще більше розлютилася, тільки вже на двох.