1. Червнева ніч

Червнева ніч. Вуличний ліхтар невеликим колом підсвічував перехрестя, на якому знаходився мій дім. Сягнути сяйво далеко не могло — його жадібно всотувало смарагдове листя, підкреслюючи власні силуети. Мабуть, теж хотіло покрасуватися у свято.

Ми звернули праворуч. Біля залізної хвіртки росло чимало дерев та кущів: високий бузок, який цьогоріч цвів доволі кволо, бо його щедро «почистив» батько; кілька яблунь, плоди яких ще зеленими нишком зривали місцеві дітлахи; розкидистий горіх, що був в шкільні часи опорою для гойдалки, яка навіть не мала нормального сидіння. На його роль обиралась будь-яка відносно широка та міцна дощечка. І та щоразу, зовсім нещадно, випадала, як тільки п'яти торкались запилюженої землі.

Але найбільшою окрасою здавався виноград. Цілий навіс щільно переплетеної рослини. Та грайливо звивалась по прямокутному каркасу. Під ним батько облаштував лавку, де можна було перепочити у літню пору. А коли плоди достигали — одразу смакувати фіолетовими ягодами, зриваючи невеличкі грона. Виноград примхливо звисав довгастими стеблами обабіч, нахабно зачіпаючи волосся, коли рука потягнулась зачинити за собою хвіртку. Вранці, мабуть, я б сильно роздратувалась з небажання зіпсувати зачіску на випускний вечір. Проте не зараз. Зараз було вже байдуже.

Прозвучав характерний металевий звук. Попереду старша сестра попереджала друга, що відійде принести нам ковдру. Спілкувались вони не надто довго, але таки добре, враховуючи те, що він погодився встати з ліжка аби провести нас додому. Був на рік молодшим за сестру. На вісім старшим за мене. Але так весело жартував разом з нею, що під час сміху я зовсім забула про свою криву усмішку, неприємності й обличчя моїх однокласників. 

Діти бувають дуже жорстокими. І цілком реально, що в дорослому віці більшості буде байдуже на ті дні. Частина вважатиме шкільні роки чудовими. 

Проте не я.

В ту ніч я була дуже щаслива, що однією з перших покинула випускний вечір. Покинула зі сподіванням, що ніколи їх не побачу.

Мені навіть не було шкода пропустити вигаданий обряд. Зазвичай, однокласники на випускний вечір йшли разом зустрічати світанок. І поки вони хаотично шукали краєвиди (про те вже дізналась опісля), я зустрічала його в комфорті біля дорогої мені людини. Однієї з найважливіших у моєму житті. 

Сестра жваво принесла три склянки, колу і віскі, тримаючи пластмасову пляшку під пахвою. Вмостилась між нами, мов курча біля квочки. Дрібненька. Завзята і балакуча. Занадто вже хотіла створити для мене свято. І давай готувати напої для розмов.

Крізь виноградне листя почало світліти небо в супроводжені пташиної трелі. Біля нас ліниво тягнулась тінь. Ми не одразу впізнали у ній власного собаку, марно сподіваючись на коричневу барву шерсті біля лап та на животі, що зустрічалась у німецьких вівчарок. Молодик одразу налякався. Але Мухтар був миролюбною твариною. Флегматично поглянув на того й вмостився мені біля ноги, підставивши розумну мордочку для пестощів. Короткий сміх сестри. Я відчувала, як край ковдри сповз з плечей, через що щільніше притулилась до неї.

Знову червнева ніч. Лавка зламалась. Собака померла зі старості. Сестру вбили. А ліхтар досі світить щоночі.

05.06.2023