Планета Zirka

Планета ZIRKA

Фентезі, гумор 

 Наречена

  Коли відкрила очі, то знову їх закрила: по сітківці вдарив сніп яскравого світла.  Наче, звіддалі чулися приглушені чоловічі голоси. Вони щось бубоніли наполегливо та сердито, хтось смикнув її за рукав. 

Відповідайте, - врешті розібрала вона слово. 

Що відповідати? – почула власний притишений, ніби за шаром вати, голос. А потім один із чоловічих:

Хто ви така? Що тут робите? Назвіть своє ім.*я.

 Хтось ляснув долонею по полірованій поверхні столу. Від подиву вона відчула, що знову відкрила очі.

   Світляне коло коливалось крізь сльози та пелену туману, поза ним було коло суцільної темряви, з якої одлунювали ці чоловічі сердиті голоси, але видно нічого не було. 

  Вона поглянула на власні руки. Вони спокійно лежали на поверхні столу, але кінчики пальців помітно тремтіли.

Хто я така? Назвати моє ім.*я? – вона даремно прагнула знайти у власній свідомості хоч щось, що нагадувало би відповіді на ці питання.-  Хто ви такі? Що я тут роблю? Як мене звати, - врешті вичавила з себе.

О, ні ні ні…не намагайся переконати нас у тому, що ти втратила пам*ять. 

Я втратила пам*Ять. Я не знаю відповідей.

Вона не знає відповіді. Тисяча сонць! Що нам тепер робити?

   Через мить вона почула, як гримнули двері. Очевидно, чоловіки вийшли. І дійсно, з того, що повітря навколо перестало коливатися, вона зрозуміла, що залишилась сама. Її просторове відчуття підказало, що кімната невелика, без вікон, сповнена темряви, але навпроти її обличчя так і світила потужна лампа. 

Це що допит? Я на допиті, - донісся до неї знову власний голос,а ле відповіді вона вже ніякої не почула. 

     Почала оглядати саму себе. Вона усвідомила, що сиділа на твердому незручному стільці, вона побачила довгу білу сукню,  піднявши руки , намацала вельон на власній голові.

Отакої, - я що наречена?

 Супутник

   Наступної миті вона знову почула грюкіт дверей. Але крізь світляне коло, яке так і стояло в неї перед очима, нікого не побачила. Проте, можливо, через те, що очі не могли постачити достатньо інформації її мозку, слух і відчуття її загострилися. Інстинктом вона відчула, що більше в кімнаті не сама. 

Хей, шановні, чи законно мене тут тримати,-  почула власне питання.

   Але у відповідь вчулося лише якесь незрозуміле чи то сичання, чи то шепіт. Вона прагнула хоч когось або щось роздивитись. Очі призвичаювались до темряви і навіть до світла. Над нею відчувався силует високого чоловіка.

Хто ви?

Зараз вам не варто довго розмовляти, тим більше, що я не зможу дати відповіді на ваші питання, але рекомендую просто довіритись мені. 

   У наступний момент вона відчула, що чоловік взяв своєю рукою її правицю. Рука була тепла і приємна на доторк, а від чоловіка пахло дорогим лосьйоном. Вона відчула, як чоловік акуратно, але наполегливо тягне її за руку. Піднялася зі стільця, відчувши, що ноги їй затерпли від, очевидно, довгого сидіння, вона переступила кілька разів. Чоловік розуміюче чекав, але за певними ледь вловимими рухами зрозуміла, що треба спішити, вона ступила за ним. Позаду щось важко потяглося за нею. Обернувшись побачила довгий білий шлейф, що досі був звернутий, наче спляча змія, а тепер повільно розгортався за її спиною. Він був важкий , незручний та нагадав їй у цій темряві якусь мертву тварину. 

Що з цим робити? Я так далеко не втечу…- вона сердито дивилась на силует чоловіка, не знаючи навіть, чи бачить він вираз її обличчя.

Вам прийдеться з цим упоратись, - його голос був терплячим, але відчувалась у ньому якась напружена нотка. – Зробіть щось, нам потрібно йти прямо зараз, інакше може бути запізно.

  Вона підхопила хвіст шлейфа і намотавши його на руку, хоробро ступила за чоловіком з приємним голосом та доторком. Через мить вони опинилися за дверима, які гупнули тепер вже за її спиною. Перед очима усе ще стояло світляне коло, засліплені очі сльозилися, сльози точилися їй по щоках, і коли вона витерши одну сльозу, подивилась на власну долоню, то побачила чорні розводи від туші. 

Прийдеться поспішити,- почула вона голос. – Я ваш Супутник. Добре, що довірились мені. 

Втеча

  Вони пробиралися якимись довгими коридорами без вікон та дверей, а якщо траплялись двері, то за ними вчувалися сердиті чоловічі голоси, суперечки, іноді сварки, іноді просто бурмотіння. Чоловік йшов швидко, їй приходилось майже похапцем бігти за ним. В коридорах стояла та дивна тиша, що здається важкою та зловісною через те, що така тиша буває в таких безгомінних коридорах, з яких не так просто виплутатись. А те, що вони заплутались, вона переконалась, бо чоловік, іноді зупиняючись посеред якогось глухого кута, розвертався і їм приходилось бігти у зворотній бік. 

   Очі звикли до сутінок, що панували тут. Вона почала вчувати дивний запах цієї. Це ніби був запах самої цієї тиші, змішаний із запахами паперу та лосьйону, запахи дорогих сигарет ледь танули в цих коридорах.

Де ми?