Частина VІІ. Мертві теж мають право сказати: дякую, я вже помер

Першою істотою в історії Карат-9, якій офіційно дозволили померти вдруге, стала жінка, яка вже близько тисячі років не мала тіла.

Це, на думку Реї, дуже точно характеризувало місцеву бюрократію.

Спочатку суспільство дев’ять століть не помічає проблему.

Потім проблема прокидається.

Потім утворюється Рада.

Потім Рада сперечається.

Потім створює новий юридичний термін.

І тільки після цього хтось нарешті питає саму проблему, чого вона хоче.

Стару мисливицю звали Ашара.

Еннара пам’ятала її лише за легендами свого дитинства.

Ашара жила ще до її народження, у час, коли клани билися за гірські проходи, поховальні пояси використовували як військові резерви, а хороший політичний аргумент часто мав зуби, отруту й умів бігати швидше за опонента.

За життя вона була мисливицею.

Потім командиркою.

Потім старшою.

Потім мертвою.

Остання посада, як з’ясувалося, затягнулася.

Її пам’ять залишалася в серцевинному припливі близько тисячі років.

Вона бачила падіння власного клану.

Нові роди.

Нові війни.

Прихід людей.

Першу базу.

Каральні операції.

Бурі пам’яті.

Союз Коренів.

І зрештою — момент, коли Карат-9 навчився сприймати її не просто як шматок власного минулого, а як окреме я.

Після цього Ашара зробила те, на що ніхто не очікував.

Вона попросила зникнути.

Не воскреснути.

Не отримати нове тіло.

Не поговорити з нащадками.

Не подивитися, як змінився світ.

Просто:

досить.

Рея стояла біля поховального вузла, коли її присутність у мережі згасла.

Ніякого вибуху.

Ніякої драматичної хвилі.

Навіть коріння не ворухнулося.

Спершу Ашара була.

Потім — ні.

Лада тримала долоню на живій поверхні вузла.

Провідниця стояла поруч.

Еннара — трохи далі.

Кайр теж прийшов.

Він сказав, що хоче побачити, як виглядає смерть, коли її обирає той, хто вже знає, що вона таке.

За кілька секунд після зникнення Ашари Кайр запитав:

— І це все?

Лада не відвела руки.

— Так.

— Немає болю?

— Не знаю.

— Страху?

— Був.

— А тепер?

Лада заплющила очі.

— Нічого.

Кайр довго дивився на вузол.

Потім сказав:

— Заздрю.

Провідниця різко повернула голову.

Рея теж.

— Обережно.

Кайр:

— Я не сказав, що хочу назад.

— Звучало близько.

— Я сказав, що заздрю можливості точно знати, коли досить.

Рея промовчала.

Це була одна з тих фраз, які неможливо перекрити сарказмом, не перетворившись на мудака.

Навіть у Реї існували професійні стандарти.

Невисокі.

Але існували.

Еннара поклала на землю маленьку кістяну пластину.

Старий знак.

Лада запитала:

— Що означає?

— Вона відслужила.

Кайр скривився.

— Саме від цього вона й хотіла піти.

Еннара подивилася.

Кайр:

— Не «відслужила».

Він торкнувся порожнього вузла.

— Жила.

Пауза.

— Померла.

Ще пауза.

— А потім вирішила, що цього достатньо.

Еннара повільно кивнула.

Взяла пластину назад.

Перевернула.

На іншому боці була проста мітка:

вільна.

Поклала знову.

Цього разу Кайр не заперечив.

Проблеми почалися наступного ранку.

Звичайно.

Карат-9 дозволив одній мертвій піти назавжди, і всесвіт негайно вирішив, що це чудова нагода перевірити масштабованість процесу.

До Ради Коренів прийшло двісті сімнадцять сигналів.

Усі з поховальної мережі.

Усі однакові за структурою.

завершення.

Рея дивилася на карту.

— Двісті сімнадцять?

Лада:

— Поки.

— «Поки» — найгірше слово після «можливо».

Марк:

— Є ще «терміново».

Комунікатор подав сигнал.

Лада подивилася.

— Уже двісті двадцять три.

Рея:

— Дякую, Марку.

— Завжди радий.

Провідниця стояла біля центрального кореня.

Вона відчувала мережу без приладів.

Запахові мітки на її шкірі були темними.

Не страх.

Смуток.

І щось інше.

Образа.

Рея підійшла.

— На кого?

Провідниця:

на себе.

— Чому?

Відповідь прийшла образами.

Сотні поколінь.

Поховання.

Молитви.

Ритуали.

Місцеві говорили про померлих як про тих, хто «повернувся планеті».

Як про честь.

Як про правильний порядок.

Ніхто не питав, чи самі мертві хотіли залишатися частиною Карат-9 століттями.

— Ви не знали, — сказала Рея.

Провідниця:

мали знати.

— Ні.

чому?

— Бо культура дуже добре вміє робити насильство невидимим, якщо його повторюють достатньо довго.

Провідниця дивилася.

Рея торкнулася її руки.

— Люди це освоїли професійно.

Лада з-за столу:

— Це не змагання.

— Бо ми переможемо.

Марк:

— З великим відривом.

Кайр зайшов саме на останній фразі.

— У чому?

Рея:

— У перетворенні жахливих речей на традицію.

Кайр подумав.

— У нас теж сильна школа.

Еннара, яка йшла за ним, сказала:

— За мого часу ми клали живих ворогів у поховальні вузли як додаткову пам’ять.

У кімнаті стало тихо.

Рея:

— Перемога скасовується.

Марк:

— Серйозна конкуренція.

Еннара:

— Ми перестали.

Рея:

— Дев’ять століть тому?

— Приблизно.

— Прогрес.