1

Мабуть, всі люди хоч раз в житті уявляють планету рожевих поні.

І я не стану винятком…

В моєму баченні, планету рожевих поні пеленають щільні хмари з цукрової вати, а під ними все рожеве й ніжне — як в материному череві перед народженням.

Поні теж рожеві. І такі сліпучо-яскраві, що, всім, хто їх споглядає, неодмінно знадобилися б окуляри з рожевою оправою, щоб не засліпнути — як мешканцям Смарагдового міста¹ в країні Оз, що так само рятувалися від сяйва смарагдів.

Погода на планеті рожевих поні мінлива. Рожеве небо нерідко затягнуте, і з загуслих хмар на плодючий зефірний ґрунт, лине гарячий дощ — солодка рожева патока, в якій малі коні купають свої гриви. Поні ніколи не сидять довго на одному місці — гарячі меренгові бурі постійно відгонять їх на нові, незʼїджені цукрові прерії…

Чесно кажучи, малостерпна планета: уявивши її раз, на язиці утворюється присмак цукрової вати та плавленого маршмелоу, навіюючи нудоту.

Та якими думками ще себе зайняти, коли сидиш у стоматологічному кріслі?

Загальновідомо, що перед болючими процедурами слід думати про приємне.

І все ж, коли я в стоматологічному кріслі, я стараюсь не згадувати про каліму² — «трюфельну пудру» над канарськими будиночками — або ж озерце картопляного пюре, помережане нарізкою молодого сала, від якого так яскраво блищать губи.

Я не згадуватиму й сновидіння, що подарувало мені перший множинний оргазм.

І про Бартрам-Хо³ — мальовничу лісову садибу, де відлюдькуватий аристократ Сайлас плів свої змови.

О, любий Бартрам-Хо! Я вбачаю тебе в величавих одеських платанах, у балтських дубах і каштанах, в липовій алеї біля дому, і в струнких осяйно-білих акаціях. В кожному дереві, що здатне затінити чи то сміттєву урну, чи то пів вулиці я бачу тебе…

Твій батько — Джозеф Шерідан ле Фаню⁴.

Твоя сестра — Кармілла⁵ — нахабно розляглася на моїй книжковій поличці одразу в трьох екземплярах.

Її очі безсоромно заплющені на поверхні корінця, і хоч я не один раз насолоджувалася його вмістом, втім, зараз його я теж не згадуватиму.

Готуючись до болю, я дивлюся на шприц, що нависає над моїм ротом, і кутаю приємні враження у ковдру памʼяті, як мати від протягу розпашіле маля.

Кутаю міцно, бо ті, що вирвуться, ризикують забруднитися, просякнути гіркотою, й очистити їх буде так само важко, як білосніжний комірець від  клякс шовковичного соку.

Яка прикра на мене чекає доля, якщо опісля, пірнувши у дорогі враження, я відчую їдкий присмак зубного пилу й гумового кофердаму⁶ на губах!

Цього не можна допустити. Тому, я волію думати про щось відсторонене, про щось конвенційно приємне — далеке від моїх інтересів, що я могла б привʼязати до стоматологічних процедур, наче різнобарвну стрічку до гелієвої кульки і кинути в небо — в дальній куток памʼяті, як засудженого на довічне увʼязнення вʼязня.

Ось шприц проколює ясна, й гірка рідина стікається під язик.

Дві голови в синіх чепчиках зникають з-перед очей, і мене щедро заливає світлом.

В роті глухо сьорбає слюновідсмоктувач, поки я, мружачи очі, нараховую на плямі зі світла шість рівнозначних відсіків.

Коли я побачила їх вперше, я подумала про Сонце.

Тоді, перекочуючи в роті слину, я спробувала свою уяву на смак. Думки про зірку з гарячої плазми були приємно-простими, одновимірними, безпечними.

Зірки, галактики, планети не викликали в мене жодних дорогих моєму єству асоціацій.

Тож відтоді, як я сідаю в стоматологічне крісло, і голка проколює ясна (завжди тричі), я волію думати про зірки-планети.

Ось і зараз, шість Сонць одночасно світять мені в обличчя. З дальнього простору памʼяті виникає закарбований мемами образ — осяйно- казкова планета — оаза рожевих поні.

Я уявляю її, гостюю на ній, ковзаючи поглядом по сніжно-білій стелі стоматологічного кабінету.

Цей кабінет ж бо — ця стоматологічна планета —  нудна й стерильна, а гіркі уколи смакують мені менше за цукристе маршмелоу.

Заплющую очі й зручно вмощую потилицю на спинці крісла.

Фантазія про життя на планеті рожевих поні розгортається повільно, з затримками, як обгортка цукерки «Корівка», яку крізь бокову тріщину в глазурі приліпив до себе сироп. І я не намагаюсь себе силувати.

Коли ж щоку та язик припорошує легким онімінням, я рвучко змахую запʼястком, й рожеві поні починають свій звичний сліпучо-рожевий ґвалт.

— Тумф-Тумф, — зітхає під копитами рожево-цукрове лоно.

На зефірному ґрунті залишаються круглі, сяйливі сліди.

Я дивлюся на міцні, гладенькі спини моїх поні, і мене проймає батьківська гордість. Хіба існує щось, на що не здатні мої браві поні?

Я думаю про людей у синіх масках, що так турботливо схилилися над моїм обличчям.

Чи здогадуються вони, що на планеті рожевих поні існують свої, відмінні від Землі, закони гравітації?

Я роблю замальовок в уяві — спритно й гарячково, як дитина, що потайки від батьків наминає шоколадку.

Кутики моїх губ йдуть хвилями, і між ними виринає пустотливий усміх.

Люди в синьому помічають мою посмішку, і я бачу, як у надрах їхніх очей — карих та блакитно-зелених — зʼявляються смішняві іскринки.

Чудово. Є посмішкове альбедо⁷. Є двоє глядачів на мою урочисту фанфаронаду.

Я напружено мружуся — і зефірним лоном прокочується землетрус.

У повітря вистрілює конфеті — табун із тисячі поні відривається від землі й висипається у небо.

Півонія, магнолія, ранункулюс… — грудочки найрізноманітніших рожевих відтінків відгонить до хмар.

В захопленні я затримую подих — мої браві поні гарцюють, збурюючи небо копитами, й дрібні, як сніг, цукрові крихти дражнять їх, лоскочуть їм ніздрі.

Очі глядачів у синьому всеціло прикуті до вистави: блакитно-зелені затис театральний бінокль, карі — налобний бінокуляр. Я передчуваю: за мить мій слух сповниться громом їхніх овацій.